Павло Бажов - Павло Бажов. Малахітова шкатулка

«Чи не можна,— думає,— цією мотузкою Срібне копитце спіймати?»

Жалко Дарушці кішку свою лишати, та що ж поробиш? Гладить кішку на прощання, розмовляє з нею:

— Ми, Мурушко, з дідом у ліс підемо, а ти дома сиди, мишей лови. Як побачимо Срібне копитце, так і повернемось. Я тобі тоді все розкажу.

Кішка хитро поглядає, а сама муркотить:

— Пр-равильно придумала. Пр-равильно.

Пішли Кокованя з Дарушкою. Всі сусіди дивуються:

— З глузду з'їхав старий! Таке мале дівчатко в ліс узимку повів!

Як стали Кокованя з Дарушкою з заводу виходити, чують — собаки щось дуже заметушилися. Так загавкали та загарчали, ніби звіра на вулицях побачили. Оглянулись,— аж це Мурушка серединою вулиці біжить, від собак відбивається. Мурушка на той час погладшала, велика нівроку та дужа стала. Собаки до неї й підступитися не сміють.

Хотіла Дарушка кішку спіймати та додому віднести, та де там! Добігла Мурушка до лісу та й шмигнула на сосну. Ану спіймай!

Покликала Дарушка, та не могла кішки приманити. Що робити? Пішли далі. Дивляться — Мурушка осторонь біжить. Так і до хижки дісталися.

От і стало їх у хижці троє. Дарушка хвалиться:

— Так веселіше.

Кокованя підтакує:

— Звісно, веселіше.

А кішка Мурушка скрутилася клубочком коло грубки й дзвінко мурчить:

— Пр-равильно кажеш. Пр-равильно.

Цапів тієї зими багато було. Це простих. Кокованя щодня то одного, то двох до хижки принесе. Шкур у них набралося, цапиного м'яса насолили — на ручних санках не вивезти. Треба було б на завод по коня піти, та як Дарушку з кішкою в лісі лишити! А Дарушка призвичаїлась у лісі. Сама каже старому:

— Дідуню, пішов би ти на завод по конячку. Треба ж солонину додому перевезти.

Кокованя аж здивувався:

— Яка ж ти в мене розумниця, Дарино Григорівно! Немов доросла розміркувала. Тільки боятимешся, мабуть, сама.

— Чого,— каже,— боятися. Хижка в нас міцна, вовки не влізуть. І Мурушка зі мною. Не боятимуся. А ти швидше, проте, повертайся!

Пішов Кокованя. Лишилася Дарушка з Мурушкою. Удень звично було без Каковані сидіти, поки він на цапів полював. А як почало смеркати, боязно стало. Тільки дивиться — Мурушка лежить спокійнісінько. Дарушка й повеселішала. Сіла до віконечка, дивиться в бік галявинок і бачить — по лісі якась грудочка котиться. Як ближче підкотилась, роздивилася — то цапок біжить. Ніжки тонесенькі, голівка легенька, а на ріжках по п'ять гілочок.

Вибігла Дарушка подивитися, а нікого нема. Повернулася та й каже:

— Видно, задрімала я. Мені й здалося.

Мурушка муркотить:

— Пр-равильно кажеш. Пр-равильно.

Лягла Дарушка поряд з кішкою та й заснула до ранку.

Другий день минув. Не повернувся Кокованя. Сумно стало Дарушці, а не плаче. Гладить Мурушку та примовляє:

— Не сумуй, Мурушечко! Завтра дідусь неодмінно прийде.

Мурушка свою пісеньку співає:

— Пр-равильно кажеш. Пр-равильно.

Посиділа знову Дарушка коло вікна, помилувалася зірками. Хотіла вже спати лягати, коли це по стіні тупіток пройшов. Злякалася Дарушка, а тупіток по другій стіні, потім по тій, де віконечко, потім — де дверцята, а там і зверху застукотіло. Неголосно, ніби хтось легенький та швидкий ходить. Дарушка й думає:

«Чи не цап той учорашній прибіг?»

І так їй захотілося подивитися, що де й страх подівся. Відчинила дверці, дивиться, аж цап — тут, зовсім близько. Праву передню ніжку підняв — ось тупне, а на ній срібне копитце виблискує, і ріжки в цапа з п'ятьма гілочками. Дарушка не знає, що їй робити, та й манить його, як свійського:

— Ме-ка! Ме-ка!

Цап на це як розсміється. А тоді повернувся і втік.

Прийшла Дарушка в хижку, розповідає Мурушці:

— Подивилась я на Срібне копитце. І ріжки бачила, і копитце бачила. Не бачила тільки, як той цапок дорогі камінці вибиває. На другий раз, видно, покаже.

Мурушка, одне, свою пісеньку співає:

— Пр-равильно кажеш. Пр-равильно.

Третій день минув, а Коковані нема. Зовсім затуманилась Дарушка. Сльози закапали. Хотіла з Мурушкою поговорити, а її нема. Тут зовсім злякалася Дарушка, вибігла з хатинки кішку шукати.

Ніч місячна, ясна, далеко видно. Дивиться Дарушка — кішка близько на галявині сидить, а перед нею цап. Стоїть, ніжку підняв, а на ній срібне копитце виблискує.

Мурушка головою похитує, і цап теж. Наче розмовляють. Потім почали по галявинках бігати. Біжить-біжить цап, зупиниться і ну копитцем бити. Мурушка підбіжить, цап далі відскочить і знову копитцем б'є. Довго вони так по галявинках бігали. Аж не видно їх стало. Потім знову до самої хижки повернулися.