Павло Бажов - Павло Бажов. Малахітова шкатулка

Другого дня, як приїхали до Златоуста, пішли всі в прикрашальний цех. Цар і каже генералові:

— Дарую тобі шаблю. Вибирай щонайкращу.

Німці, звичайно, зрання всю Фуйчину роботу на найвидніших місцях розіклали. А один наш майстер узяв та й підсунув туди Іванкових коників. Генерал як побачив цю шаблю, одразу її схопив. Довго кониками милувався, заточку оглянув, усі гвинтики спробував і каже:

— Багато я на своєму віку прикрашеної зброї бачив, а такого малювання не доводилось. Видно, майстер з польотом. Крилата людина. Хочу на нього глянути.

Ну, німцям робити нічого, довелося по Іванка послати. Прийшов той, а генерал йому дякує. Вигріб скільки було грошей у кишені й каже:

— Пробач, друже, більше не лишилося: витратився в дорозі. Давай хоч поцілую тебе за твою майстерність. Вона до доброго козацького удару веде.

Тут генерал так шаблею жикнув, що царському почтові холодно стало, а німців піт пройняв. Не знаю,— чи правда, ніби німець від страху насамперед увесь змокріє. Через те, бачиш,— пивом наливається. Наші старі так казали, а їм траплялося по закутках німців бити.

З тої пори Івана Бушуєва й стали по заводу Крилатим звати. Через рік чи більше за цю шаблю нагороду вислали, тільки німецьке начальство, звісно, ту нагороду замахоридо. А Фуйко після того випадку в свій край поїхав. Він, бачиш, не як інші, все-таки майстерністю володів, йому й прикрим здалося, що його роботу нижче поставили.

Іван Бушуєв, звичайно, на завод повернувся, коли німецьких приставників та нахлібників усіх повиганяли, а самі справжні майстри лишилися. Ну, це не один рік тяглося, бо в німецького начальства при царі рука була та й своїх хитрощів не позичати.

Оксюткою дідусь Бушуєв дуже задоволений був. Усім сусідам нахвалював:

— Чудова молодичка вийшла. Як пара коників з Іванком у житті веселенько біжать. Діток добре ростять. В одному схибили. Не народила Оксютка мені такого правнучка, щоб одразу крилечка знати було. Ну, може, народиться ще, а може, й у цих дітлахів крила виростуть. Як думаєте? Не може того бути, щоб Крилаткові діти без крил були. Правда?

Жив у нашому заводі дід один, на прізвисько Кокованя. Сім'ї в Коковані не лишилося, він і надумав узяти за дитину сирітку. Спитав у сусідів, чи не знають кого, а сусіди й кажуть:

— Недавно на Глинці осиротіла сім'я Григорія Потопаєва. Старших он дівчаток прикажчик наказав до панської рукодільниці взяти, а одна дівчинка, шостий рік їй, нікому не потрібна. От і візьми її.

— Незручно мені з дівчатком. Парубійка б краще. Навчив би я його свого діла, помічника ростив би. А з дівчинкою як? Чого я її вчитиму?

Потім подумав-подумав і каже:

— Знав я і Грицька, і жінку його. Обоє веселі та моторні були. Якщо дівчинка в батьків вдалася, не сумно з нею в хаті буде. Візьму її. Тільки чи піде?

Сусіди кажуть:

— Погане життя в неї. Прикажчик хату Грицькову віддав якомусь бідоласі й звелів за це сирітку годувати, поки підросте. А в того своя сім'я більше десятка. Самі напівголодні сидять. От хазяйка і їсть поїдом сирітку, шматком дорікає. Та хоч маленька, а розумна. Прикро їй. Хіба не піде від такого життя! Та й умовиш, мабуть.

— І то правда,— відповідає Кокованя,— умовлю як-небудь.

У свято прийшов він до тих людей, у яких сирітка жила. Бачить — повна хата дітей, великих і маленьких. У запічку дівчинка сидить, а поряд неї — кішка руда. Дівчинка малесенька, і кішка малесенька, та ще така худа й обшарпана, що не всякий таку і в хату пустить. Дівчинка ту кішку гладить, а вона ж так голосно мурчить, що на всю хату чутно.

Подивився Кокованя на дівчинку й питає:

— Оце у вас Грицькова подарушка?

Хазяйка відповідає:

— Вона й є. Мало самої, то ще й кішку облізлу десь підібрала. Відігнати не можемо. Усіх моїх дітей передряпала, та ще й годуй її!

Кокованя й каже:

— Неласкаві, видно, в тебе діти. У неї он як мурчить.

А тоді й питає в сирітки:

— Ну, як, подарушко, підеш до мене жити?

Дівчинка здивувалася:

— Ти, діду, як дізнався, що мене Дарушкою звуть?

— А так,— каже,— само вийшло. Не думав, не гадав, несподівано попав.