— Хто ж ти такий? — питає дівчинка.
— Я,— каже,— ніби мисливець. Улітку піски промиваю, золото добуваю, а взимку по лісах за цапом бігаю, та ніяк побачити не можу.
— Застрелиш його?
— Ні,— каже Кокованя.— Звичайних цапів стріляю, а цього не буду. Мені подивитися охота, на якому місці він правою передньою ніжкою тупне.
— Навіщо це тобі?
— А от підеш жити до мене, то все й розкажу,— відповів Кокованя.
Дівчинці цікаво стало про цапа почути. Та й бачить — дід веселий та ласкавий. Вона й каже:
— Піду. Тільки ти цю кішку Мурушку теж візьми. Бач, яка хороша.
— Про це,— відповідає Кокованя,— нема чого й казати. Такої дзвінкої кішки не взяти — треба дурнем бути. Замість балалайки вона в нас у хаті буде.
Хазяйка чує їхню розмову. Рада-радісінька, що Кокованя сирітку до себе кличе. Почала швиденько Дарущині манатки збирати. Боїться, щоб старий не передумав.
Кішка теж ніби розуміє всю розмову. Треться коло ніг та мурчить:
— Пр-равильно придумав, пр-равильно.
От і повів Кокованя сирітку до себе жити.
Сам великий та бородатий, а вона малесенька — і носик гудзиком... Ідуть вулицею, і кішечка обідрана за ними вистрибує.
Так і почали жити разом дід Кокованя, сирітка Дарушка та кішка Мурушка. Жили собі, поживали, багато добра не наживали, а на життя не нарікали, і в кожного діло було.
Кокованя зранку на роботу йшов, Дарушка в хаті прибирала, юшку та кашу варила, а кішка Мурушка на полювання ходила — мишей ловила. На вечір зберуться всі, і весело їм.
Старий був мастак казки розповідати. Дарушка любила ті казки слухати, а кішка Мурушка лежить та мурчить:
— Пр-равильно каже. Пр-равильно.
Тільки після кожної казки Дарушка нагадує:
— Дідусю, про цапа розкажи. Який він?
Кокованя відмовлявся спочатку, а потім розповів:
— Той цап особливий. У нього на правій передній нозі срібне копитце. На якому місці тупне тим копитцем — там і з'явиться дорогий камінець. Раз тупне — один камінець, двічі тупне — два камінці, а де ніжкою бити почне — там ціла купка коштовних камінців.
Сказав це та й сам не радий. Відтоді в Дарушки тільки й мови, що про цього цапа.
— Діду, а він великий?
Розповів їй Кокованя, що цап не вищий за стіл, ніжки тоненькі, голівка легенька.
А Дарушка знову питає:
— Діду, а ріжки в нього є?
— Ріжки,— каже,— в нього відмінні. У звичайних цапів на дві гілочки, а в нього на п'ять гілок.
— Діду, а кого він їсть?
— Нікого,— каже,— не їсть. Травицею та листячком живиться. Ну, й сіно також узимку в стіжках під'їдає.
— Дідусю, а шерсть у нього яка?
— Влітку,— каже,— руденька, от як у Мурушки нашої, а взимку сіренька.
— Діду, а від нього тхне?
Кокованя аж розсердився:
— Як це від нього тхне? Це свійські цапи такі бувають, а лісовий цап лісом і пахне.
Почав восени Кокованя в ліс збиратися. Треба було йому подивитися, з якого боку цапів більше пасеться. Дарушка й ну просити:
— Візьми мене, дідуню, з собою. Може, я хоч здалеку того цапка побачу.
Кокованя й каже їй:
— Здалеку його не роздивишся. У всіх цапів восени ріжки є. Не розбереш, скільки на них гілок. От узимку — інша річ. Прості цапи безрогі ходять, а цей, Срібне копитце, завжди з ріжками, чи то влітку, чи то взимку. Тоді його й здалека впізнати можна.
Так і відмовився. Лишилася Дарушка дома, а Коконний в ліс пішов.
Днів через п'ять повернувся Кокованя додому, розповідне. Дарушці:
— Тепер на полудневському боці багато цапів пасеться. Туди й піду взимку.
— А як же ти,— питає Дарушка,— взимку в лісі почуватимеш?
— Там,— каже,— у мене зимова хижка коло покосних луків стоїть. Хороша хижка, з грубкою, з віконечком. Добре там.
Дарушка знову питає:
— Срібне копитце на тому ж боці пасеться?
— Хто його знає. Може, й там.
Дарушка тут і почала проситися:
— Візьми мене, діду, з собою. Я в хижці сидітиму. Може, Срібне копитце близько підійде,— я й побачу.
Старий спочатку руками замахав:
— Що ти! Що ти! Хіба годиться по лісі маленькій дівчинці ходити! Це ж на лижах треба, а ти не вмієш. Загрузнеш у снігу. Що я з тобою робитиму? Ще замерзнеш!
Але Дарушка ніяк не вгамовується:
— Візьми, дідуню! На лижах я трошечки вмію.
Кокованя умовляв, умовляв, а потім і подумав: «Хіба, може, повести? Один раз побуває, вдруге не схоче».
От він і каже їй:
— Гаразд, візьму. Тільки гляди мені, в лісі не рюмсати і додому передчасно не проситися.
Як зима у повну силу ввійшла, почали вони в ліс збиратися. Поклав Кокованя в ручні саночки сухарів два мішки, припас мисливський та інше, що йому потрібне. Дарушка теж собі вузлик нав'язала. Клаптиків узяла ляльці плаття шити, ниток клубок, голку та ще мотузку.
Читать дальше