А сьогодні щось так важко на серці, наче весь оцей чортів замок навалився грудою збитих плит і поховав ще живою під гидкою сірістю власного зла. І спина нині болить немилосердно, особливо, де лопатки, хочеться роздерти шкіру, щоб довгими нігтями випустити той скажений біль на волю, хай врешті відпустить зі своїх розпечених пазурів, хай згине, хай летить геть, може й вона тоді б полетіла… до сонця… Таке гарне вересневе призахідне сонце, так ласкаво торкає ясними промінцями її розплетену косу, засіваючи бронзяними іскрами, гублячись у пишноті ваги волосся.
Під мурами зачулися п’яні співи і регіт сторожі. Ах, ну так… сьогодні ж у принцеси день народження. Вісімнадцять. Повноліття. Тепер кожен прожитий день – чергова сходинка на олтар, бо почався відлік, а коли мить фіналу – не знає ніхто. Нерви стають натягнутими струнами, що годні обірватися кожніської миті, та що там нерви – вени, артерії. Кожен вдих може стати межевим. Такий немилосердний холод, аж біль у спині зворохобився диким звіром, вив’язуючи тонке тіло морськими вузлами, заповнив собою весь простір доокруж. Нічого, окрім лещат болю і п’яного завивання стражників. Вони не її охороняють, вони її стережуть, аби не вирвалась на волю, бо якби раптом грудьми на важкі двері і вперед до сонця – перепинили б схрещеними списами, скрутили б за спину руки і волоком тягли у темні покої, бо не суть, що принцеса, суть – що чийсь парадний обід, відкупний дар на золотій тарелі, сама по собі тризна.
Нікчемні людці. Ненависні.
Крижаний протяг гучно траснув дверима принцесиної спальні, рвонув штормовою хвилею, змітаючи на шляху книги, порцелянові статуетки, запалені свічки, шпурляючи на камінь підлоги, перетворюючи на друзкате місиво. Вальнув міцним кулаком у велетенське пристінне дзеркало і воно дзвінким суголосним стогоном осипалося з кованої рами, а протяг вив і реготав, штурхаючи бліду принцесу в зболену спину. І коли вже несила втриматись на ногах, то повзла, повзла, повзла, ламаючи нігті, вириваючи з м’ясом, подалі від розмаханих дверей, до стіни, щоб притулитись і вгасити нестерпний біль хоч секундним дотиком. Гострий край люстеркової скалки різонув долоню, аж схилила голову. Вогник ожилої свічки скочив високим стебельцем, освітивши густий морок, біль у лопатках вибухнув вулканічною лавою, розтявши волокна м’язів, вистріливши багряно-золотим фонтаном нереальності. Сльози застили очі, відображення в срібному глянці рябіло і тратило реальні контури, але чогось відчувала, що мусить дивитись…
Принцеси не було. Амальгама всміхалась широким вищиром Дракона. Прекрасного. Золотого. Вільного. Спина уже не боліла, бо народила два ідеальних велетенських крила, міцних, тонколускатих, наче парчевих. От і сповнилось призначене. Дракон зареготав і з пащі вирвався довгий вогненний шлейф.
Нікчемні людці.
Принцеса відплатить за все. Принцеса-Дракон.
Химера розправила крила, важко піднялась у повітря. Перший політ, солодкий, як дикий мед, п’янкий, як очікування поцілунку, гострий, як біль зради. Дракон крикнув і голос цей нагадав пророцтво про кінець світу і всі напасті для грішників, що вже не врятуються жодним каяттям чи колінкуванням. Дракон осідлав вітер.
То було абсолютно неймовірне відчуття – сатисфакція за всі роки несвободи, підконтрольності і сирої холодної півтемряви з короткими вкрапленнями блавату у вузьких бійницях грубезних стін недавньої камінної могили. Чорний шовк нічного неба огортав коштовним плащем, королівською мантією і Дракон сотворився богом, всевладним велителем, небезпечним і справедливим у бажанні помсти, бо врешті настав день сповнення, отой, що раз на триста літ… Веснянки зірок були єдиним ледь стримуючим фактором, але таким павутинно-тонким, що, ніби розуміючи власну неспроможність і недоречність нагадування, тихо гасли, ховаючись в небесних складках.
Два граційних круги територією замку, і вже стрімке піке до обраної цілі. Прекрасна химера. Нікчемні людці. Вища справедливість в дії.
Сторожа далеко не втекла, хоч моментно протверезіли всі вої, ніби й за всеньке життя жодної гальби не те що міцного трунку, а й легкого пива не бачили; їх верески були тонкими і смішили новоявленого бога, а чорний гарячий попіл з характерним запахом спаленої плоті вітер пригорщами сіяв нічними травами, хай ростуть ромашки, ромашки врятують світ, чи хоч це королівство. Колись. Хай означиться ромашкове поле, сніжаним крижмом кутаючи долину смутку, золотими цяпками сонячних серединок освітлюючи дорогу заблуканим подорожнім, отим, котрі здалеку, отим, що непричетні.
Читать дальше