Юрий Ярмыш - ЛЕТЮЧЕ ДЕРЕВО

Але тут схопився Пундик.

— Хоч ми й ке працюємо і нічого не вміємо, але ми найкраще від усіх не працюємо і найкраще від усіх нічого не вміємо. Ми — жителі найкращої в світі країни Марципанії!

— Найкращої, найкращої! — хором повторили діти.

Ще мить — і вони б уже не слухали Петрика.

Але Петрик теж скочив на ноги:

— Які ж ви кращі, коли навіть у піжмурки не вмієте гратись!

Діти замовкли.

— Що ж це воно таке — у піжмурки гратися? — раптом задумливо спитала білява Соложеничка.— Здається, колись я гралася так... Давно колись, вже забула...

І Пундик стояв замислений:

— Я теж колись грався у піжмурки...

Петрик здивувався. Щось йому здалося дивним у тому — може, в Соложенички та Пундика просто пам'ять погана?

— То я вам нагадаю... Станьмо в коло!

І Петрик почав уголос читати віршика, за кожним словом по черзі торкаючись долонькою Соложенички, Пундика, Вареничка, Марципанки і себе:

Раз, два, три, чотири!

Тебе грамоти не вчили,

Ні писати, ні читати.

Може, хтось уміє гратись?

Останнє слово «гратись» припало на Соложеничку.

— Жмурися, Соложеничко! — сказав Петрик.— А ми будемо ховатись. Кого першим знайдеш, той на твоє місце стане.

Дівчинка подалася до вишні жмуритися, а діти швидко побігли ховатись.

Але Петрик трохи забарився. Він не знав жодної тутешньої схованки і тому кинув оком навіть в бік палацу. Зліва від нього була кругла щільна огорожа. Петрик вже знав — там росте торт. І справа від палацу він помітив огорожу, ще вищу, квадратову, з гострими кілками угорі. Петрик помчав за ріг і принишк.

Йому раптом здалося, наче за плечем хтось дихає. Але Петрик саме стежив за грою, нишком визираючи з-за рогу,— що там робить Соложеничка? — і ке зважив на це.

Соложеничка постояла трохи біля вишні з заплющеними очима й запитала:

— Чи вже?

Ніхто їй не відповів. Соложеничка розплющила очі. Навколо нікого не було...

Петрик з-за рогу помітив, що дівчинка одразу пішла в протилежний бік від палацу до якихось кущів.

«Мабуть, там є чудові схованки! — позаздрив Петрик.— Але зараз дуже добре, що Соложеничка пішла туди...»

І Петрик вихором помчав до вишні. За ним теж хтось біг, гучно гупаючи по землі ногами.

Петрик тричі вдарив долонькою по стовбуру:

— Знов жмурись, Соложеничко!

В цю мить маленька постать вигулькнула з-за Петрикової спини і почувся дзвінкий голос:

— Тук, тук, тук! Знов жмурись, Соложеничко!

Це був... льодяник!

Петрик так вразився, що й слова не міг вимовити. Діти оточили льодяника:

— Дива, а ми й не знали, що ти вмієш гратися!

А льодяник тоненьким голоском попрохав:

— Ні, я ще не вмію, але дуже хочу — і разом з вами!

— Тоді треба проказати нового віршика,— мовив Петрик:

Попіл, попіл, попільниця, А де ж наша зозулиця?

Раптом він замовк... Здивовано озирнувсь: — Друзі, а де ваш Вареничок-Лавреничок?

Справді, хлопчика з кудлатою головою і тугеньким черевцем не було.

— Вареничку-Лавреничку, озовися!

— Ось він, ось! Бачу його, бачу,— зацокотіла Соложеничка.

Всі подивилися туди, куди вона показувала.

Але Вареничок був не сам. Разом з ним до дітей поспішали король Марципан, Перший і Єдиний міністр Трюфель у своєму широкому корковому капелюсі, солдати льодяники та Карамелька з Пиріжком — ті самі, що вихваляли короля.

— Взяти його! — ще здалеку крикнув король Марципан, вказуючи товстим пальцем на Петрика. Льодяники побігли до хлопчика і оточили з усіх боків. Всі вони були малі — Петрикові до грудей, вельми суворі і дуже СМІШНІ З СВОЇІУШ рум'яними щічками і кирпатими носиками.

— Татуню, що це таке? Чому ти мого гостя вважаєш за свого бранця? — капризно скривила губи Марципанка.

— Бо він думає, що є країна краща від нашої! — сказав король.

— І за це ти віддаєш його льодяникам? — Королівська донька аж руками сплеснула.— Тоді хай вони й мене теж заберуть разом з Петриком. Бо я хочу навчитись гратися!

— Гратися? — очі в короля Марципана раптом стали вузькі й блиснули жорстоко. Навіть його донька злякалася.

— Мій Перший і Єдиний міністре! Заарештуйте принцесу Марципанку і власноручно відведіть її до королівської в'язниці разом з цим хлопчиком! А ти, дурню,— крикнув король на льодяника, що хотів погратись у піжмурки,— за те, що покинув вартувати біля огорожі, поза чергою вартуватимеш все літо!

Петрик спитав у бідного льодяника:

— Що за тією огорожею?

— Не знаю... Кажуть, сад якийсь.

Король Марципан з підозрою глянув на льодяника :