Юрий Ярмыш - ЛЕТЮЧЕ ДЕРЕВО

— Гей, це ж Мишеня з безрозмірним животиком! Чому ти тут опинилося?

' Мишеня сердито пискнуло:

— Втікало з однієї комори, а вскочило до Іншої.

— Ні, це не комора, а в'язниця! — сказав Петрик.— Як же тобі вдалося позбутися кайданів? Адже дядечко Медяник погрожував закувати тебе?

— Хе, він і зробив це! — буркнуло Мишеня.— Але ж кайдани були з бубликів,— я просто з'їло їх!

— От чому ти реготало без упину, аж чути було у палаці! — здогадався Петрик.— Одначе нам тепер не до сміху. Сиділи вдвох — доведеться втрьох...

— Що, сидіти? — схопилася Марципанка.—

Таж у нашого Мишеняти безрозмірний животик!

— Авжеж! — пискнуло Мишенятко.— Це я через те таке маленьке, що немає нічого смачного. А король все частіше годує мене черствими марципанами. Він такий жадібний!

Марципанка обурилась:

— Неправда, Мишенятку, мій тато не жадібний!.. Однак чи не час тобі із неволі нас визволяти?

Мишеня сіло на задні лапки, облизнулося і сказало поважно:

— А таки час! Підсадіть мене до тієї дірочки, там такий смачний шоколад!

Петрик мовчки дивувався. Справді, це була незвичайна країна! Мале Мишеня поглинало шоколад так швидко і такими великими порціями, що з ним годі було змагатися найбільшому в світі ненажері. Животик в Мишеняти вже став як великий тугий бубон.

Нарешті воно сказало:

— Швидше на волю!

І першим провалилося у велику дірку.

Марципанка, а за нею Петрик вільно пролізли крізь отвір і опинилися на марципановому полі.

Діти почали міркувати, куди їм краще бігти.

Але Мишеня спокійно сиділо на місці і, здавалось, зовсім не думало поспішати.

Петрик це помітив:

— Хіба тобі не по дорозі з нами?

— Та знаєте,— чомусь зніяковіло Мишеня,— я вже залишусь тут. Бо страшенно люблю смачненьке. Навіть більше за короля Марципана. І хоч він мене лає, поцуплюю найсмачніші наїдки з його столу. Недарма він вважає мене найкращим служником і найбільшим ворогом країни... Ой,— схаменулося Мишеня.— Це ж найбільша королівська таємниця!

— Ну, тоді прощавай, Мишенятку! Дякуємо тобі за все!

— Я тобі дам щось смачненьке, коли тато вибачиться переді мною за те, що кинув мене до в'язниці! — додала королівська донька.

І діти швидко побігли вперед, подалі від королівського палацу.

Петрик озирнувся. Мишеня ще стояло і махало дітям лапкою...

Марципанове поле залишилося позаду. Діти продиралися крізь ті колючі терни, де ховалися малі марципанці, коли грались у піжмурки.

Починало світати. Марципанка хапала дрижаки. Петрик помітив це, простягнув їй свою курточку:

— Тримай, мені добре і в самій сорочці. Я угрівся!

Колючі терни скінчилися. Але скінчився і город. А попереду виникло широке провалля. Діти зазирнули в нього — і відсахнулися. Таке воно було глибоке. Стали шукати стежки вниз чи бодай якихось кущів, аби можна було чіплятися за них.

І раптом позаду хтось гукнув дзвінко:

— Стійте!

Саме в цю мить Петрик побачив стежинку, що вела у провалля, і, взявши за руку Марципанку, кинувся туди.

Але не встиг...

Тверді руки вхопили його і Марципанку, і хлопчачий голос весело спитав:

— Цікаво, чого ви тікали?

Петрик з Марципанкою, здивовані, враз обернулися.

Перед ними стояв Пундик. Чубчик його стирчав їжачком, а блакитні очі аж сяяли радістю.

— Нарешті ми всі разом!

спуск у провалля

Марципанка з Петриком знову опинились у дитячому колі. На цей раз ніхто вже не вихваляв їх, хоча діти раділи — адже Петрик та Марципанка разом з ними!

Пундик сказав:

— Ви чули, як король наказав не давати нам ні солодких пиріжків, ні тістечок з кремом, ані пірників. Якщо так — не будемо вихваляти більш його, а підемо геть з країни. Хай пошукає нас! Он навіть Вареничок-Лавреничок пристав до нашого гурту.

— Так,— виступив наперед товстенький Вареничок-Лавреничок,— я спочатку не знав, на чиєму боці правда, а тепер знаю! Тільки Карамелька з Пиріжком і залишились у палаці.

Він хитро подивився на Марципанку, але більш нічого не сказав.

Вранішній туман розпливався. От-от мало зійти сонечко.

Петрик мовчав. Бо коли він почув те, що сказав Пундик, він аж почервонів від обурення.

— Друзі,— сказав він.— Виходить, ви втекли лише тому, що вам не дали солодких пиріжків... Але ж того, хто говорить правду, король Марципан кидає у в'язницю... Він навіть доньки своєї не пожалів. Ви ж ні ігор цікавих не знаєте, ні пісень не співаєте. Ходімо краще з країни Марципанії назавжди!

— А де ми ще солодких пиріжків наїмося? — заперечив уперто Пундик.