Юрий Ярмыш - ЛЕТЮЧЕ ДЕРЕВО

— Що ти сказав зараз?

Але не почувши відповіді, ще більше розсердився.

— Гей, ви! — крикнув король до дітей, що збилися у мовчазну купку.— Знову вкладайтеся спати під вишнею. Але сьогодні вже ніхто з вас не дістане жодного солодкого марципана, жодного тістечка з кремом, жодного пірника! — І король гукнув:—Слава найкращій у світі Марципановій країні!

Діти недружно відповіли:

— Слава... Слава...

А дівчинка у кумедному ластовинні в цей час сперечалася з Вареничком.

— Ні, ти вже другий дізнався, куди пішов цей такий негарний хлопчик з Марципанкою. У мене ж тонкий слух, я перша почула, як Марципанка запросила Петрика йти сюди.

— Але ж ти нічого не сказала про це нашому доброму королю Марципану, а я виказав! — ї Вареничок задоволено погладив своє черевце.

НЕПРИСТУПНА В'ЯЗНИЦЯ

Час, мабуть, розповісти, чому в Першого і Єдиного міністра був незвичайний капелюх його виготовив сам пан Трюфель з товстого

корка. Міністр навіть спати лягав у ньому. Адже ніколи не можна було передбачити, коли на його голову впаде гнів короля, а коли ласка. І коли падав гнів, Перший і Єдиний міністр навіть вуха ховав у капелюсі, а коли падала ласка — він підставляв капелюха назустріч їй і низенько вклонявся.

Зараз на ласку сподіватись було годі. Король Марципан гнівався.

— Ай-ай-ай! — скрушно хитав головою Перший і Єдиний міністр Трюфель.— Панночко Марципанко і ви, Петрику, хіба ж можна щось робити таке, чого король не бажає? У вас навіть капелюхів коркових немає, щоб сховатись від королівського гніву!

— А ми не боїмося. Коли голову ховаєш од небезпеки, увесь пропадеш! — наче відрубав Петрик.

— Он ви які! — нудотно-солодка усмішка злетіла з гладкого обличчя пана Трюфеля.— Тож начувайтесь!

І він штовхнув дітей у прочинені двері королівської в'язниці.

Дзенькнув замок. Петрик з Марципанкою залишились на самоті.

Марципанка роздивилася навкруги. їй цікаво було довідатись: яка ж вона, в'язниця, що спорудив її татко. Дівчинка побачила маленьку кімнату. Навіть в піжмурки не пограєшся — ніде заховатися. Два тапчани попід стінами, глечик з водою на столі, а під самою стелею віконечко. Видко краєчок білої хмаринки.

— Твій тато, хоча й король країни, де, кажуть, навіть часник і редька солодкі, але в'язницю спорудив зовсім не солодку,— уїдливо сказав Петрик.

Марципанка взяла глечик і подала Петрикові:

— Пий!

Той Ковтнув раз, другий і скривився:

— Тьху, навіть вода солодка!

Дівчинка підійшла до стінки і відколупнула шматочок цегли.

— Подивись!

Петрик взяв брунатний шматочок і розтер між пальчиками. Вони стали теж брунатні, масні і липучі.

— А тепер нюхай, чим пахне?

Петрик вдихнув повітря.

— Невже стіни з шоколадної цегли? — Він був вражений.

— Авжеж! Я казала тобі — у нас усе солодке, навіть в'язниця. Тільки я ніколи не думала, що татко такий злий...

Марципанка похнюпилась. Вона сіла на тапчанчик і замовкла.

Зате Петрик одразу знайшов собі роботу. Він уважно оглянув всі куточки, кожну щілину. Поторсав двері. Ті були тверді і непорушні, наче кремінь.

Хлопчик вийняв з кишені цвях.

— Марципанко, не журися. Зараз ми оцим цвяхом зробимо прохід у шоколадній стіні.

— А куди шоколад подінемо? Сюди щохвилини може увійти льодяник!

— Ми поласуємо шоколадом!

— Як цікаво! — зраділа Марципанка.

Діти ретельно взялися до роботи. Одну,

другу —: шоколадні цеглини вже вийнято із стіни.

— Ой, а я вже втомилась...— зітхнула королівська донька.

— І я теж. А отвір зовсім малий...— Петрик помовчав.— Краще відпочиньмо, а вранці я вже щось надумаю...

Незабаром у кімнаті запанувала тиша. Лише за дверима походжали мовчазні льодяники.

Однак за північ посеред стіни, під якою стояв Марципанчин тапчан, почувся шерхіт, на підлогу впали шматки шоколаду.

З стіни висунулися вуса. Потім вуса щезли і замість них з'явився хвіст. Він погойдався з боку в бік, шукаючи якоїсь опори, але не знайшов. Тоді вилізли дві лапки і вчепилися за краєчок стінки, далі вислизнуло сіреньке тільце й ще дві лапки, які теж вчепилися за краєчок. А коли вигулькнула голівка з вусиками, то було вже запізно їй щось надумати, бо лапки сковзнули по стіні і тільце з довгим Хвостиком і голівкою з вусиками впало просто на Марципанку.

— Ой, ой! — закричала дівчинка.— Хтось по мені бігає.

Петрик схопився, кинувся до Марципанки і в темряві намацав того, хто так налякав її.

Він підніс його до віконечка, звідки ледве пробивалося місячне сяйво, глянув і засміявся.