Юрий Ярмыш - ЛЕТЮЧЕ ДЕРЕВО

Петрик роздивився: в землі була нірка. Дядечко Медяник когось намагався витягти звідти.

Нарешті це йому вдалося, але при цьому королівський кухар не втримався і гепнув просто на землю. А в руках у нього було...

— Мишеня! — вигукнув Петрик.— Таке мале, а мабуть, хотіло з'їсти торт!

Мишеня блимнуло на хлопчика крихітними очицями:

— Я — Мишеня не звичайне! Я — Мишеня з безрозмірним животиком. Найкращий служник країни Марципани!

— Але я чув, що ти ще й ...

— Що ти чув? — стрепенулося Мишеня.— Ти нічого не міг чути!

Дядечко Медяник підвівся, крекчучи, і сказав Мишеняті ображено:

— Тепер начувайся! Хоч ти таке метке і розумне, що й у ступі товкачем не влучиш, все одно на тебе чекає порожня камера у королівській в'язниці. Та ще й кайдани. Ти вже стало зовсім неможливе! Хочеш з'їсти навіть королівський торт. А він ще зелений, і в тебе болітиме живіт...

Петрик сів на горбок і став збирати свої думки докупи — надто багато несподіванок впало на нього водночас. І поки він думав, з королівської в'язниці почувся тоненький сміх Мишеняти з безрозмірним животиком:

— Ой, тримайте мене! Бо лусну! Ой, ще ніколи мені не було так весело! Цей добрий дядечко Медяник може таке утнути...

Але що саме утнув королівський кухар добрий дядечко Медяник, ні Марципанка, ні Петрик не здогадалися.

КОРОЛІВСЬКИЙ ОБІД

На помості в кінці довгої зали височів трон. На ньому сидів товстий і дуже смішний чоловік. Ручки в нього були коротенькі, а кожний палець схожий на сардельку. На голові він мав корону, оздоблену різнокольоровими камінчиками. Та придивившись уважно, Петрик побачив, що то були не камінці, а шматочки мармеладу. Обабіч нього стояли двоє дітей — рум'яний хлопчик і дівчинка, на обличчі якої, рясно всіяному ластовинням, щохвилини з'являлася солодка-Солодка усмішка.

А посеред зали стояв довгий стіл. Мабуть, для їжі, бо геть увесь був заставлений тарілками, мисками, глечиками.

Марципанка зупинилася за три кроки від трону. Тепер вона була у шовковому блакитному платтячку.

«Як швидко Марципанка встигла переодягтись!» — вразився Петрик. Праву ніжку дівчинка гордовито виставила вперед, руками змахнула, наче крильцями, і вклонилася низенько, До самої землі, товстунові:

— Хай живе мій батько король Марципан — могутній і справедливий король країни Марципани"!

— Угу! — задоволено вуркотнув король. І тут же усмішка зникла з його обличчя.— А чому оцей хлопчик не вклонився до самої землі? Хіба він забув, що перед ним король?

І Марципан тупнув товстою ногою:

— Де мої тверді й непохитні льодяники, мої вірні солдатики? Хай схоплять цього зухвальця й відправлять до в'язниці!

Марципанка підбігла до короля, руками обхопила його товсту червону шию:

— Не гнівайся, татуню, цей хлопчик не з нашого королівства! Це наш гість — хоробрий, відважний, сміливий, мужній мандрівник Петрик!

Хлопчик здивовано глянув на Марципанку — навіщо це вона про нього вигадує: хоробрий, сміливий, мужній? Він і справді не боягуз, але стільки наговорити про нього! До того ж вона його зовсім не знає... Для чого ж говорить? Але спитати не встиг, бо король Марципан вже зіскочив з трону:

— Ой, йой! Я вибачаюсь. Так легко сплутати! Мої піддані — майже самі діти. У нас же незвичайна країна,— пояснив, усміхаючись аж до самісіньких вух, король Марципан.— Тобі в нас сподобається, адже діти люблять усе солодке. Гей, кухарю! Моєму гостеві, мудрому й прекрасному хлопчикові Петрусеві, подати королівський обід!

Дядечко Медяник вийшов на середину зали і спитав:

— Петрику, мабуть, з далекої дороги тобі хочеться водички?

— Дуже! — зрадів хлопчик.

Королівський кухар вийняв з кишені висохлу, аж чорну, гілочку і поклав її у вазу, що стояла край столу.

— Бур-мур-цур-марти! — прошепотів дядечко Медяник.— Гей, швиденько рости!

Гілочка миттю зазеленіла. Ось вона викинула пагінець, другий... І вже маленьке деревце випнуло гілочки. Лопалися брості, серед листячка вигулькнули крихітні зелені кульки. На очах вони росли, круглішали, червоніли.

І от рясні темно-червоні вишеньки прикрасили дерево.

Дядечко Медяник нарвав ягід, кинув їх у високу кришталеву склянку. Він накрив її долонею і знов прошепотів:

— Мур-бур-цур-трісь! Що було — перетворись!

Потім простягнув склянку Петрикові. Той здивовано зазирнув у склянку, бо там вже не ягоди червоніли — вона була повна вишневого соку.

Хлопчик пригубив склянку.

— Який смачний сік! — вразився Петрик.— Ви, мабуть, чарівник?