Брати Грімм - Казки

Незабаром дійшла вона до яблуні й, почувши, як та кричить: «Ох, обтруси мене, обтруси, мої яблука давно вже достигли!» — вона відповіла: «От не мала роботи! Ще якесь яблуко на голову мені впаде!» — і пішла далі.

Прийшовши до хатини пані Метелиці, вона не злякалася її зубів, бо вже чула про них, і відразу найнялася до неї.

Першого дня вона дуже старалася, слухалась пані Метелицю, коли та їй загадувала роботу, бо в неї тільки й думки було, що про золото, яке стара їй подарує, але другого дня почала лінуватися, третього ще більше — навіть уставати вранці не захотіла. Вона й постелі пані Метелиці не постелила як слід, і подушок не позбивала, щоб аж пір'я летіло.

Це скоро набридло старій, і вона сказала дівчині, що її служба скінчилася. Ледащиця дуже зраділа, гадаючи, що тепер на неї лине золотий дощ. [10]

А пані Метелиця привела її до брами, і щойно дівчина ступила на поріг, як на неї перекинувся великий казан смоли.

— Оце тобі твій заробіток, — сказала пані Метелиця і замкнула ворота.

І прийшла ледащиця додому, вся вкрита смолою, а півень, побачивши її, злетів на цямрину і загорлав:

Кукуріку, кукуріку! — Наша ледащиця йде, — що брудна буде довіку!

І справді, смола так пристала до ледащиці, що не відмилася, скільки вона жила на світі.

МІЗИНЧИК

Жив на світі бідний селянин. Якось увечері розпалював він вогонь у грубці, а жінка пряла. Ось він і каже:

— Сумно мені, що в нас нема дітей. У нашій хаті так тихо, а по сусідських он як гамірно та весело!

— Атож, — зітхнула жінка, — якби нам хоч однісіньке, хоч завбільшки з мізинчик дитятко, і то б я була рада. Ми б його щиро любили!

І трапилось так, що жінка занедужала, а через сім місяців у неї знайшовся хлопчик. Був він гарненький і здоровенький, тільки невеличкий — завбільшки з палець. Вони й сказали:

— Так і сталося, як ми бажали, є в нас любе дитя.

І назвали хлоп'я Мізинчиком — адже воно було таке малесеньке.

Батько й мати добре годували й доглядали хлопчика, але він не підростав анітрішечки — лишався такий, як і народився. Та оченятка в нього були розумні, і незабаром став він кмітливий і спритний — хоч за що візьметься, в усьому йому щастить.

Одного разу зібрався Мізинчиків батько в ліс нарубати дров та й каже сам до себе:

— От якби хто услід приїхав возом по дрова! [12]

— Таточку, — вигукнув Мізинчик, — я приїду возом, коли вам треба, не забарюсь і на хвилинку!

Батько тільки засміявся:

— Як же ти поїдеш, такий маленький? Ти й віжок у руках не вдержиш.

— Дарма, таточку, хай тільки мама запряже, а я сяду коневі у вухо і гукатиму, куди йому їхати.

— Ну, гаразд, — сказав, усміхнувшися, батько, — чом не спробувати?

Як настав час їхати, мати запрягла коня, посадовила Мізинчика йому в вухо, і почав малючок правувати, гукаючи:

— Вйо, тпру, гаття!

І все йшло у нього як слід, наче в справжнього погонича: віз їхав просто до лісу.

Сталося так, що, коли Мізинчик загукав: «Гаття, гаття!», мимо проходили двоє чужих людей.

— Що воно за мана? — сказав один чоловік . — Їде віз, хтось погукує на коня, а на возі нікого не видно!

— Тут щось непевне, — мовив другий. — Ходімо за цим возом і побачимо, де він зупиниться.

А віз приїхав просто в ліс, якраз до того місця, де Мізинчиків батько рубав дрова. Побачив Мізинчик батька та й гукає до нього:

— Бачиш, таточку, ось я і приїхав возом! Тепер зсади мене.

Батько взяв лівою рукою коня за вуздечку, а правою вийняв з конячого вуха свого синочка, і той хвацько вмостився на соломинці.

Як побачили чужі люди Мізинчика, то з подиву їм аж дух захопило. Тоді один одвів Другого трохи вбік і шепнув йому:

— Слухай, це хлоп'я — справжній скарб для нас! Давай купимо його — будемо показувати по великих містах за гроші. [13]

Підійшли вони до селянина й кажуть:

— Продай нам цього малючка, йому в нас добре житиметься.

— Ні, — відповів батько, — це мій любий синочок, я не продам його ні за які гроші в світі.

А Мізинчик, почувши, що його хочуть купити, виліз по одежі на плече батькові й шепоче йому на вухо:

— Тату, віддай мене їм, я все одно вернуся до вас.

І батько продав його тим двом незнайомцям за добрі гроші.

— Де тебе посадити? — запитали вони малого.

— Посадіть мене собі на бриль, там я гулятиму собі та довкола поглядатиму. Я не впаду відтіль, не бійтесь.

Так вони й зробили. Мізинчик попрощався з батьком, і рушили в дорогу.

Йшли вони, поки стало вечоріти, а тоді хлоп'я каже: