Володимир Руткiвський - Гостi на метлi

I вона докiрливо поглянула на дiтей, нiби пiдозрiвала, що це їхня витiвка. Не дочекавшись вiдповiдi, зникла за дверима. Через якусь хвилину вийшла на ганок з пучком сухої трави в однiй руцi i закiптюженим глечиком — в другiй.

— Ось тобi вiд ломоти, синку, — сказала вона Степановому батьковi. — А в цьому глековi — холодна водиця, настояна на цiлющих травах. Вгамовує спрагу i бадьорить. Та ви не соромтеся, пийте просто з глека!

Степанiв батько з настороженою цiкавiстю зазирнув до глечика, для чогось понюхав його i зробив маленький ковток. По тому в задумi поцмокав губами i припав до глека вже по-справжньому.

— Пречудова водиця, — похвалив вiн через хвилю i передав глечика Танi. — Всерединi нiби прохолоднiше стало. I м'ятою пахне…

— Золототисячником також, — додала Таня, витираючи вуста. — I звiробоєм. I шалфеєм. I сон-травою. I ще чимось, тiльки менi здається, що ця трава в наших мiсцях не росте.

Старенька з неприхованим зацiкавленням поглянула на неї.

— Молодець, онучко, — сказала вона по паузi. — Така маленька, а вже розумiєшся на травах.

— Ще б пак, — втрутився Василь. — В неї баба теж травами цiкавиться. Тiльки вони їй не дуже допомагають. Як зiгнуло її колись, то й до цього часу не розiгнеться.

Старенька спiвчутливо похитала головою.

— То справа тонка, — зауважила вона. — При такiй хворобi потрiбно чимало трав одразу. I не тiльки тутешнiх… Пробачте, дорогi гостi, я б з радiстю пригостила вас чимось смачним, та, на жаль, у нас iз Аристархом немає нiчого, окрiм хлiбця. Може, ще водицi вип'єте?

Степанiв батько вдарив руками об поли.

— Ой-ой-ой! — сказав вiн. — Геть з голови вилетiло, що пора вже й обiдати. А нам, до речi, дещо поклали в дорогу. Може, пустите до хати? — запитав вiн стареньку.

— Нi-нi! — вихопилося у тiєї. — Я, звичайно, з великою радiстю посадила б вас за стiл. Але ж там, самi розумiєте, пустка. Та й не прибиралося давно.

— Не хвилюйтеся, бабусю, — заспокоїв її Степанiв батько. — Ми розумiємо… Що ж, розташуємося десь неподалiк.

Вiн озирнувся. Його погляд зупинився на невеликiй затiненiй галявинi в кiнцi двору.

— Тут ми, мабуть, i присядемо, — вирiшив вiн i рушив туди. — Таню, допоможи, будь ласка, накрити стiл, — попрохав Степанiв батько, викладаючи з валiзи припаси. — I ви, бабусю, теж пiдходьте ближче. Та не забудьте запросити i свого захисника… Ну й котяра! Зроду такого здоровецького не бачив. I де тiльки ви його роздобули?

— Вiн у мене спецiальної породи, — пояснила старенька, з якоюсь насторогою приглядаючись до валiзи. — Сибiрський вiн.

— Де не бував, там не бував, — змушений був визнати Степанiв батько. — Пiвнiчним морським шляхом пройшов, на Далекому Сходi плавав. А от в Сибiру — не доводилося… До речi, чому в нього таке чудернацьке iм'я?

— Вiд сусiди пiшло, — сказала старенька. — Дуже розумний сусiда жив поруч з нами. Можна сказати, вчений. От i назвав моє кошенятко цим iменем. З того й пiшло.

— Все зрозумiло, — посмiхнувся Степанiв батько. — Ну от, стiл, так би мовити накрито. Просимо вас, бабусю!

— Та я, люди добрi… — знiтилася старенька.

— Облиште, слово честi, — сказав Степанiв батько. — А коли ви такi вже сором'язливi, то давайте домовимося: ваша вода, нашi харчi. Надто вже вона у вас смаковита. Я такої ще нiде не пив. Домовилися?

— Тодi хiба що… — повеселiшала бабуся.

— I Аристарха вашого не забудьте покликати, — ще раз нагадав Степанiв батько.

Втiм, Аристарх не примусив себе довго чекати. Не встигла старенька вимовити його iм'я, як вiн з'явився на ганку. Нiздрi у нього нервово ворушилися; нi на кого не дивлячись, вiн рушив прямiсiнько до iмпровiзованого столу.

Тепер бабусин вихованець мало скидався на нещодавнє страховисько з вищиреною пащею i лютими очима. Нi, зараз це був звичайнiсiнький кiт, коли не брати до уваги його незвичайних розмiрiв. I, як кожен голодний кiт, Аристарх жадiбно, майже не розжовуючи, ковтав усе, що йому тiльки не пiдкладали — хлiб, ковбасу, помiдори, варенi яйця… I звук людського голосу, здається, його вже не злив. Бiльше того, у вiдповiдь вiн намагався вичавити з себе щось подiбне до вдячного муркотiння.

По обiдi Аристарх з животом, тугим, як бубон, перебрався до кущiв у кiнцi галявини. Там вiн розлiгся i поглядом, у якому свiтилося неприховане здивування, почав роздивлятися гостей.

Додому нашi розвiдники поверталися вже надвечiр. Старенька з Аристархом провели їх майже до самiсiнького Чортового яру. Кiт повагом йшов поруч з Танею. Здавалося, що вона викликала в нього найбiльшу довiру. Проте варто було їй нахилитися, щоб погладити кота, як той блискавично вiдлетiв вбiк i зашипiв точнiсiнько так, як це робив у першi хвилини знайомства.