— Саме цього я обiцяти не можу. На нещастя його батькiв, вiн побачив таке, чого нiкому з людей бачити не слiд.
Шурхотун зi страху посiрiв.
А Ядвiга Олiзарiвна повiльно пройшлася вподовж закляклої шеренги. Потiм зупинилася i зажадала:
— Вийдiть тi, в чиїх будинках живуть друзi цього, як його… Степана.
Наперед вийшло двоє стареньких, їхнi колiна зрадливо тремтiли.
— Тiльки я повинен сказати, що моя Таня не дуже дружить з ним, — заявив менший на зрiст. — її не беруть до гурту…
— О, це цiкаво, — пожвавiшала Ядвiга Олiзарiвна. — Це надзвичайно цiкаво! Ти сьогоднi ж подаси в письмовiй формi її бiографiю. I не забудь перерахувати в нiй всi приниження, якi ця Таня зазнала.
— Та якi там приниження! — вигукнув домовик. — Нiчого такого не було й немає. Просто так вже склалося, що…
— Припинити розмови! — пiдвищила голос Ядвiга Олiзарiвна. — I запам'ятайте: якщо хоч одна душа довiдається вiд когось, про що тут говорилося, — не позаздрю нi вам, нi вашим садибам.
— Нiхто не довiдається, — запевнили її домовики.
— Авжеж… ми собi не вороги, нi!
Вони чимало прожили на цьому свiтi i добре знали, на що здатна Ядвiга Олiзарiвна та iншi такi ж високi гостi.
А здатнi вони були на таке, про що i згадувати страшно…
ЗБИРАЧI ЛIКАРСЬКИХ РОСЛИН
Самiтна хатина на узлiссi здавалася близькою хiба що з дерева. Та й то лише в тому випадку, коли її роздивлятися з допомогою такого потужного приладу, як бiнокль… Насправдi до неї треба було йти та йти.
Спочатку потрiбно було перебратися по хисткому, в кiлька жердин, мiстку через рiчку Гороб'ячу. Потiм хвилин з десять продиратися крiзь реп'яховi та шипшиновi хащi. Тодi опуститися в Чортiв яр, знову пiднятися по його крутому сипучому схилу, — i десь там, майже бiля самiсiнького обрiю, бовванiв отой самiтний будиночок.
Тож зрозумiло, що дiти на чолi iз Степановим батьком дiсталися до нього лише тодi, коли сонце пiдбилося високо в небi i пекло немилосердно.
Степанiв батько обiйшов навколо живоплоту, що оточував будиночок, зупинився перед перехнябленими, на однiй завiсi, дверима i в задумi похитав головою.
— До них i пiдходити страшно, — зауважив вiн. — їх i штовхати не треба — самi одiрвуться.
А тому вiн постукав палицею по струхлявiлих сходах i погукав:
— Агов, є тут хто чи нi?
Йому нiхто не вiдповiв. Степанiв батько постукав сильнiше. Тодi сказав:
— Так я й знав, що цим закiнчиться. Ану, хлопцi, зiзнавайтеся, що все це лише ваша вигадка.
— Але ж, тату, ми нiчого такого не вигадували, — заперечив Степан. Проте голос його звучав не досить переконливо. Правду кажучи, вiн уже й сам мало вiрив у те, що побачив учора.
— Гаразд, — сказав батько. — Тодi я ще i у вiкно постукаю. I коли…
Закiнчити вiн не встиг. За їхнiми спинами пролунало голосне, розлютоване шипiння.
Таня зойкнула i вчепилася в Степанову руку. Василь, мов справжнiй австралiйський кенгуру, одним скоком злетiв на ганок.
Навiть Степанiв батько i той здригнувся з несподiванки.
— Що за чортiвня? — вихопилося в нього.
Вiд узлiсся до будинку мчав величезний чорний кiт. Вiн з розгону подолав живоплiт i став оскаженiло гамселити землю обрубком хвоста. Його розкошлана, вся в реп'яхах шерсть тремтiла на худих, запалих боках. Вуха щiльно притислися до голови, що розмiрами не поступалася Василевiй.
Кiт переводив погляд злiсних зелених очей з Танi на Степана, з Степана на Василя — i знову зупинявся на Танi. Кiт начебто вибирав, на кого накинутися першим.
Дорослого вiн старався не помiчати.
— Еге, шановний, звiдкiля ти взявся? — стривожено вигукнув Степанiв батько i виступив наперед, прикриваючи собою дiтей. — Ну й розмiри ж у тебе! Щось я таких котiв не бачив. Але ж ти i не рись, га?
При кожному звуковi людського голосу довге, гнучке тiло диво-тварини здригалося, нiби його шмагали рiзкою. Але вiд намiрiв своїх кiт не вiдмовився, i як тiльки Степанiв батько замовк, кiт, горблячись, обiйшов його по дузi i знову приготувався до стрибка, остаточно спинивши свiй вибiр на Танi.
— Ого! Це вже занадто, — розсердився Степанiв батько i замахнувся на кота. — Геть звiдси!
Диво-кiт зашипiв, неначе потужний струмiнь води на розпеченiй сковорiдцi. Проте не вiдступив, а ще тiснiше притиснувся до землi.
— Не бий його! — зненацька долинув з глибини будинку глухий голос. — Не чiпай його, чуєш?
Хтось квапливо прочовгав у сiнцях, i на порозi з'явилася ще мiцна, розгнiвана бабуся. По дорозi вона з такою силою вiдштовхнула Василя, що той трохи не дав сторчака з ганку. А старенька поспiшила до кота, який вiд лютi вже не те що шипiв, а клекотiв, наче пара у величезному казанi.
Читать дальше