Таня робила вигляд, нiби сама з собою грається посеред вулицi у класи.
Але кого-кого, а Степана їй не обдурити. Вiн добре знає, що Таня чекає саме на нього. Бiльше їй гратися було нi з ким.
Степан втягнув голову у плечi i зачаївся мiж гiлками. Бо до такої причепи, як Танька, навiть реп'яхам далеко. Колись баба Марiя умовила Степана як старшого провести її онуку до школи i назад — хай, мовляв, вивчить дорогу, а тодi вже сама по нiй ходитиме. Згодився Степан, провiв Таньку раз, другий, та так i до цього часу не може вiд неї вiдкараскатися. I не лише по дорозi до школи чи назад. Не встигне ще й дзвоник продзеленчати на перерву, — а Танька наче вродиться пiд дверима його класу. В класi, звичайно, смiшки, всiлякi бруднi натяки щодо жениха та нареченої… В такi хвилини Степан скреготав зубами, мов пилка об залiзо, пiк ракiв i ледь не кидався на однокласникiв з кулаками.
А Таньцi хоч з гармати стрiляй.
Хоча… коли б то вона була схожа на Iринку Чубаченкову, що сидiла за першою партою i була круглою вiдмiнницею. Тодi вiн, можливо, i не так пiк би ракiв.
А Танька все стрибала та й стрибала посеред вулицi. I, нiби ненавмисне, все ближче пiдбиралася до Степанового подвiр'я. Нарештi зупинилася бiля паркана, кинула швидкий погляд на будинок, на город та садок, побачила Степана на вишнi i зробила вигляд, нiби дуже здивувалася.
— А я думала, що тебе немає вдома, — сказала вона. — Хочеш, допоможу?
Степан хотiв було сказати, щоб Таня не сунула свого носа до чужих справ. Проте завважив, який погляд вона кинула на вишнi, i стримався. У баби Марiї таких не було.
— Лiзь, — дозволив вiн. — Тiльки ж гляди менi, не загрими з дерева. Вiдповiдай потiм за тебе! А я поки що iншими справами займуся.
Власне, нiяких особливих справ у Степана не було. Хiба що долити води у бочку та погодувати курчат. А за цей час Таня з горою наповнила вiдро.
— Все? — запитала вона.
Степан мимоволi зiтхнув.
— Якби-то все, — признався вiн. — З них ще й кiсточки треба виймати!
— Тодi неси шпильку, — скомандувала Таня. I це був перший у цьому роцi випадок, коли Степан послухався її.
Швидко працювала Таня. I вправно. Степана аж завидки взяли. Кiсточки вилiтали з вишень, наче кульки пiд час лотереї «Спортлото», що показували по телевiзору. Просто кулемет, а не Танька… Звичайно, станеш кулеметом, коли на твоїх руках хвора бабуся. Колись баба Марiя попала на буряках пiд град, застудилася, i з того часу нiяк не може розiгнутися.
— Як там твоя баба? — запитав Степан. — Вона що, вже так i не випрямиться?
Таня вiдкинула з чола пасмо волосся i сказала:
— Михайло Олексiйович вважає, що надiї вже нема.
— А вiн не помиляється?
Таня похитала головою.
— Ти ж сам знаєш, який вiн лiкар. До нього навiть з мiста приїздять лiкуватися.
Цього Степан не заперечував. Хто-хто, а Михайло Олексiйович був таки гарним лiкарем. Iнодi навiть занадто гарним. Торiк Степан захворiв, так Михайло Олексiйович миттю поставив його на ноги. Навiть образливо стало: тiльки-но зiбрався як слiд вiдпочити вiд урокiв, — так на тобi, знову треба бiгти до школи.
— А чого це батько все не їде за тобою? — запитав Степан трохи згодом. — Вiн що, теж хворий?
Таня не вiдповiла. Тiльки низько схилилася над вишнями. По її щоках пробiгли двi сльозинки.
Степановi стало не по собi. I хто його тягнув за язика запитати таке! Немає нiчого гiршого, коли через тебе хтось плаче!
— От iще… — промурмотiв вiн. — Я ж просто так запитав… А ти зразу у сльози… От iще… Хочеш, пiсля цих вишень ми пiдемо на рiчку?
Таня мовчки хитнула головою.
Вони вже закiнчували роботу, коли над парканом з'явилася стрижена голова Василя Потихонченка.
— Що я бачу! — єхидно сказав вiн. — Знову Ромео i його компанiя!
«Починається», — тоскно подумав Степан i стиснув заюшенi вишневим соком кулаки.
— Не звертай уваги, — порадила Таня. — Ну його! Подражниться i перестане.
— Краще б уже помовчала, — роздратовано вiдрубав Степан. — Через тебе це все!
I вiн рушив назустрiч Василевi, який уже встиг перестрибнути через перелаз i прийняти борцiвську стiйку.
Так закiнчився ранок учня п'ятого класу Степана Коваленка.
Увечерi Степан знову сидiв на вишнi. Тiльки тепер поруч з ним був Василь. Вони затiяли захоплююче змагання — хто далi вистрелить вишневою кiсточкою.
Звiсно, не обiйшлося тут i без Танi. Вона осiдлала зручну гiлку на сусiднiй черешнi i звiдтiля мовчки стежила за змаганнями. Говорити їй було заборонено. Коли ж вона пробувала подати голос, хлопцi дружно вигукували: «О, знову радiо заговорило!» — i стрiляли в її бiк.
Читать дальше