Володимир Руткiвський - Гостi на метлi

— А що ти менi зробиш? — поцiкавився Аристарх.

— Вiдлупцюю, як Сидорову козу.

Аристарх насмiшкувато пирхнув у вiдповiдь.

— Все обiцяєш та обiцяєш, — сказав вiн. — А сама, либонь, уявлення не маєш, як це робиться.

Ядвiга Олiзарiвна скосила на нього гнiвним оком. От же ж i неслух, цей Аристарх, от же ж i задирака! I в кого лише вiн удався?

А й справдi, не завадило хоч би раз обламати об його боки лозину. Та все рука якось не пiднiмається на таке. Ядвiга Олiзарiвна пам'ятає його ще зовсiм крихiтною, напiвслiпою iстотою, котрiй i жити на цьому свiтi лишалося лiченi хвилини. Леле, скiльки їй довелося доглядати за ним, скiльки було витрачено дорогоцiнної фiлiги [2] Фiлiга — здається, щось дуже корисне i несмачне. Як риб'ячий жир. , доки вiн, зрештою, не перетворився на такого ось бешкетливого здорованя! На жаль, надто вже бешкетливого.

I все ж її рука, мабуть, так i не вiзьметься за лозиняку. Бо як би там не було, а вiн для неї залишається єдиною близькою душею в цьому злому i жорстокому свiтi.

З iншого боку, Аристарх таки має рацiю, подумала Ядвiга Олiзарiвна. Не носитися ж їм цiлiсiньку нiч помiж небом та землею. Тим паче, що не на прогулянку вони сюди прилетiли! Нi, була в них одна справа, вiд якої декому з мiсцевих жителiв не поздоровиться. Хоча, звiсно, шкода, що таке повинно трапитися саме там, де колись проминуло її дитинство.

Проте вибирати не доводилося. Завдання — воно i є завдання. Жалiсть чи сумнiви тут нi до чого.

СТУПа пролетiла над маленьким, без єдиного вогника, селом, перелетiла через крутий яр i, сповiльнюючи швидкiсть, попливла над лугом, на якому були розкиданi рiдкi кущi невисокого чагарнику.

За лугом, на узлiссi, причаївся непоказний будиночок з пiдслiпуватими, давно не митими вiконцями. Судячи з усього, в цьому будиночку нiхто не жив.

I все ж Ядвiга Олiзарiвна для бiльшої певностi облетiла навколо захаращеного обiйстя. Перекошенi трухлявi ворота, стежка, якої вже майже не видно пiд споришем, численнi дiрки в солом'янiй стрiсi… Так, це було саме те, що їм потрiбно.

— Стрибай, — наказала вона Аристарховi.

Аристарх м'яко стрибнув на землю i кiлька разiв з задоволенням перекинувся в травi. По тому стрiпнувся i обережно, майже поповзом, рушив до будиночка.

За хвилину, вже не криючись, вiн з'явився на ганку i заспокiйливо махнув лапою.

Все ж Ядвiга Олiзарiвна i на цей раз не поспiшила до хати. Вона вiдлетiла трохи вбiк i приземлилася поруч з копичкою торiшнього сiна. Пiсля цього, крекчучи, вийшла iз СТУПи i звела погляд до чистого, зоряного неба.

— Гарна буде погода, — мовила вона сама до себе. — Атож, гарна. I дощ теж був до речi. Пiсля нього пiдуть гриби. А де гриби — там i людськi дiти. Отодi-то когось iз них i не дорахуються мої дорогi земляки!

I вона хрипко зареготала, майже завила, пiднявши до зiрок своє висхле, з довгим носом, обличчя. По тому повернулася до СТУПи, скоромовкою пробубонiла кiлька загадкових слiв i замахала руками так, начебто збиралася злетiти у повiтря.

Щось голосно засичало пiд самiсiнькою копичкою, темряву пронизали холоднi блакитнi iскри. Стовп загуслого повiтря гойднувся над копичкою раз, вдруге — i лiтальний апарат безслiдно розчинився в ньому…

З раннього ранку учень п'ятого класу Степан Коваленко сидiв на старiй вишнi. Вiн зривав стиглi соковитi ягоди, кидав їх до бiдончика i тяжко зiтхав. Вiн зiтхав не тому, що не любив вишень, — нi, тут все було якраз навпаки. I не тому, що мати звелiла нарвати повне вiдро. Степан зiтхав тому, що з цих вишень треба було ще й кiсточки вибирати.

Сьогоднi мати збиралася пiсля роботи варити вишневе варення. Вона вважала, що без кiсточок воно має бути ще смачнiшим. Степан теж так вважав, особливо коли взимку намазував те варення на кусень хлiба з маслом. I все ж виймати кiсточки було для нього найнуднiшим заняттям у свiтi.

Однак важке зiтхання не заважало Степановi час вiд часу кидати погляд навколо себе. З вишнi йому добре було видно той куток Горобцiв, що збiгав до рiчки. Он двоє товстих дядькiв з мiста вкладали рибальське спорядження у човен дiда Матвiя. Трохи далi тiтка Одарка намагалася затягти у двiр вперту козу Майку. Майка мекала на весь куток i з усiх сил не згоджувалася. У неї були iншi намiри.

Ще далi Степанiв однокласник i товариш Василь Потихонченко накачував переднє колесо свого велосипеда. Не iнакше як мати послала його до центральної садиби. Степан вже збирався крикнути Василевi, аби той купив заодно i пiстони для Степанового iграшкового пiстолета. Але тут його погляд спинився на руденькiй дiвчинцi. Це була Таня, онука старої i хворої сусiдки баби Марiї.