Володимир Руткiвський - Гостi на метлi

— Що трапилося? — долетiв вiд кухнi стривожений батькiв голос. — Ти не забився, синку?

— Н-нi… — затинаючись, пробелькотiв Степан.

— От i добре, — з полегшенням сказав батько. — А то менi здалося, нiби в садку приземлилася якась комета. Ну, думаю, завтра почнуть з'їжджатися всiлякi вченi гостi та експедицiї. А то, виявляється, мiй син звалився з вишнi!

— Т-тату, я там таке… таке побачив! Мiтлу побачив! I на нiй хтось сидiв…

— На мiтлi? — перепитав батько, i в його голосi знову вчулася тривога. — Слухай, синку, а ти й справдi не забився?

— Та ти що? — образився Степан. — Не вiриш менi, так?

— Там вiкно свiтилося, — додав Василь, — А чого б воно свiтилося, коли там нiхто не живе?

Степанiв батько в задумi потер перенiсся.

— Гаразд, — вирiшив вiн. — Завтра якраз недiля, тож ми з вами пiдемо дiзнаємося, в чому справа. А поки що збiгайте за хмизом. За це я з вами розрахуюся свiжим варенням. Ну то як — згода?

Ядвiга Олiзарiвна сидiла бiля вiкна. Вона чекала тiєї хвилини, коли в селi погаснуть останнi вогнi.

Тодi осiдлала мiтлу i полетiла в Горобцi.

На царинi за селом на неї вже чекало тридцять маленьких дiдусiв. У кожного з-пiд пахви виглядала шкуринка хлiба чи сухар, густо посипаний сiллю. Дiдусi ввiчливо розкланювалися один перед одним, вели статечнi розмови i час вiд часу кидали в бiк самiтної хатини, що неясно бовванiла на узлiссi, тривожнi погляди.

Вони чекали на високого гостя.

Iнколи хтось iз дiдусiв вiдламував вiд шкуринки чи сухаря манюсiнький шматочок i тихцем кидав його до рота.

Як тiльки Ядвiга Олiзарiвна зiйшла з мiтли, найповажнiший з дiдусiв виступив наперед i низько уклонився.

— З щасливим прибуттям на нашу славну горобцiвську землю! — тремтячим вiд хвилювання голосом почав вiн. — I на знак безмежної поваги i вiдданостi до вас приймiть, будь ласка, цей скромний хлiб-сiль…

Тридцять дiдусiв в свою чергу пiдмели сивими бородами пилюку перед високою гостею i передали їй свої вже геть защипанi шкуринки. Тодi вишикувалися в шеренгу i звели на Ядвiгу Олiзарiвну настороженi, навiть переляканi погляди. Вони боялися, що її прибуття не обiцяло нiчого доброго нi їм особисто, нi Горобцям, з котрими вони так зжилися.

Ядвiга Олiзарiвна окинула подарунки одним iз своїх особливих чаклунських поглядiв. Шкуринки в ту ж мить перетворилися на тридцять пухких i рум'яних короваїв.

Потiм вона недбало махнула рукою. Короваї знову перетворилися в сухi общипанi шкуринки i щезли в однiй з її численних кишень.

По шерензi прокотилася хвиля захоплених зiтхань. Ядвiга Олiзарiвна схилила голову.

— Дякую за теплу зустрiч, — сказала вона. — Та оскiльки ви народ дуже зайнятий, то я попрошу залишитися лише тих, в чиїх хатах живуть дiти вiд шести до тринадцяти рокiв. Решта може бути вiльною.

Дiдусi з полегшенням зiтхнули i миттю розтанули в нiчнiй iмлi. А тi, що залишилися, притислися один до одного i дивилися на високу гостю з вiдвертим острахом.

Ядвiга Олiзарiвна повiльно пройшлася уздовж розрiдженої шеренги, уважно вдивляючись в сухi i зморщенi, немов печенi грушки, старечi личка.

— Я прилетiла сюди в надзвичайно важливiй i таємничiй справi, — почала вона. — Не буду казати, що то за справа, зауважу лише, що менi потрiбнi найбiльш ображенi чи нещаснi дiти, що живуть у Горобцях.

Дiдусi перезирнулися.

— Таких у нас, здається, немає, - сказав наймiцнiший з вигляду домовик.

— Шкода, — сказала Ядвiга Олiзарiвна. — В такому разi менi потрiбнi найвреднiшi з них.

— Таких теж не водиться, — перезирнувшись з рештою, вiдказав все той же домовик.

Ядвiга Олiзарiвна змiряла його з голови до нiг важким поглядом.

— Як тебе звуть? — запитала вона.

— Шурхотуном, — вiдказав той.

— Гаразд, — це iм'я я запам'ятаю, — голосом, що не Обiцяв нiчого доброго, пообiцяла Ядвiга Олiзарiвна.

Шурхотун зiщулився, нiби вiд удару.

— Та я що… я ж казав тiльки про те, що е, — почав вiн, проте Ядвiга Олiзарiвна владним жестом наказала йому замовкнути.

— Здається, не тiльки Шурхотун, а i всi ви стали бiльше людьми, нiж домовиками, — зауважила вона рештi.

— Нi, ми… — пискнув хтось iз шеренги i одразу замовк.

— Про це ми побалакаємо пiзнiше, — запевнила Ядвiга Олiзарiвна. — А для початку я б хотiла дiзнатися, у кого з ваших дiтей є бiноклi. Ну, чого ж ви мовчите?

Погляди дiдусiв зупинилися на Шурхотуновi.

— В твоїй хатi живе хлопчик чи дiвчинка? — швидко, не даючи часу на обдумування, поцiкавилася Ядвiга Олiзарiвна.

— Хлопчик.

— I м'я?

— Степан… — ледь чутно прожебонiв Шурхотун. Його маленькi пiдслiпуватi очицi з благанням втупилися в гостю. — Але ж вiн… Вiн ще такий маленький… Ти не зробиш йому нiчого поганого, правда?