Володимир Руткiвський - Гостi на метлi

— Аристарх, спокiйно! — гримнула на нього старенька.

— Це я винна, бабусю, — сказала Таня на захист Аристарха. Вона присiла навпочiпки перед котом, ласкаво зазирнула в зеленi, настороженi очi i спiвчутливим голосом запитала:

— Ну, чому ти такий? Чому ненавидиш людей? Не всi ж вони такi безсердечнi… Ось у мене вдома теж є кiшка. Муркою її кличуть. Я також пiдiбрала її зовсiм маленькою. В неї було надiрвано вушко i покусано хвостика. Мурка теж над усе боялася людей. Ледь що — i вона вже пiд лiжком. Нiзащо її потiм не викличеш… А тепер така красуня стала, така ласкава i розумна…

Вперше в недовiрливих котячих очах з'явилося щось подiбне до зацiкавлення. Щоправда, варто було Танi знову простягнути руку, як воно негайно щезло.

— Напевне, ти подумав, що я тебе хотiла вдарити, еге ж? — запитала Таня. — Який же ти дурненький i наполоханий! Ех, почистити б тебе трохи, вiдгодувати — i кращого кота в усьому свiтi не знайти! Ну гаразд, ми про це, може, ще поговоримо.

— Ня-ав, — вперше за скiльки часу обiзвався Аристарх, i Степановi здалося, нiби в його густих вусах промайнула глузлива посмiшка. — Ня-ав, — повторив кiт.

Коли вони попрощались iз старенькою i вже перебралися через яр, Степан зненацька зупинився.

— Слухайте, — розгублено почав вiн. — А ми ж, здається, так нi про що й не дiзналися!

На нього всi подивилися здивовано.

— А про що б ти хотiв дiзнатися? — поцiкавився батько.

Степан потер долонею чоло.

— Вже не пам'ятаю, — визнав вiн. — Але, здається, ми хотiли про щось запитати. Тiльки кого i про що? А може, й не запитати…

— Дурницi, — заперечив Василь. — Нiкого ми не хотiли розпитувати. Ми просто ходили в гостi.

— Так-так, — пiдтакнула Таня. — Ми ходили в гостi до бабусi. I вона менi дуже, дуже сподобалася. I кiт Аристарх також. Ну й що з того, що вiн такий вiдлюдкуватий? Видно, люди колись таки завдали йому чимало горя. Бiдний кiт! Коли хочете знати, то я ще раз пiду туди. До бабусi i Аристарха. Думаєте, добре їм весь час жити в самотинi?

На якусь мить Степановi здалося, нiби за кущами промайнула чиясь довга тiнь. Проте вiн не звернув на те нiякої уваги. Мало хто має там бути! Собаки, наприклад. Вони ж у Горобцях майже всi не прив'язанi. Бо хоч i люблять погавкати, але добрi i не злi.

— Ти, Таню, маєш рацiю, — зауважив Степанiв батько. — Одному жити на свiтi — гiршої кари не придумаєш. Навiть коли поруч з тобою такий вiдданий котяра, як цей Аристарх. Коли по щиростi, хлопцi, то я б на вашому мiсцi взяв над старенькою пiонерське шефство… Бiдна бабуся, — продовжував вiн, вiдчиняючи хвiртку свого двору, — їй, мабуть, було страшенно нiяково через те, що вона не могла запросити нас до хати. Гай-гай, пiшов би я ще раз з вами, та, на жаль, роботи бiльше, нiж треба! Самi знаєте, лiто.

Крiзь сон Степановi здалося, начебто по кiмнатi хтось ходить. Вiн з зусиллям розплющив повiки i прислухався.

Навколо стояла глибока тиша. Вiд неї аж дзвенiло у вухах. Хiба що бiля протилежної стiни, за буфетом, i справдi чулося якесь слабке шарудiння.

«Мабуть, знадвору об стiну гiлка треться, — подумав Степан. — Чи знову повернулася куниця…»

Минулого лiта у них на горищi поселилася куниця. Степан не раз бачив її зацiкавлену, хоча й насторожену, мордочку. А ночами вона гасала з землi до горища i назад або зосереджено шкреблася пiд стрiхою. Точнiсiнько, як оце зараз. Пiд осiнь куниця десь пропала, мабуть, знову подалася до лiсу.

Степан вимкнув нiчника i знову влiгся у лiжко. Вже крiзь дрiмоту знову почув чиїсь легкi, обережнi кроки. А ще — жалiсливе буркотiння. Так мiг бурмотiти лише Карлсон, що живе на даху, та й то у мультфiльмi. Степановi навiть здалося, нiби цей хтось, схожий на Карлсона, пробуркотiв над самiсiньким його вухом: «Ех, хлопче, аби ти знав, яке лихо чекає на тебе… Ох, яке лихо!»

«Що за лихо?» — хотiв було запитати Степан. Проте очi йому вже мiцно стулилися, а вуста злиплися так, нiби їх змазали медом.

Через хвилину вiн мiцно спав.

Рано-вранцi Степан, як завжди, вигнав у череду корову Зiрку. На зворотному шляху, бiля Чортового яру, на нього чекала Таня.

— Ну то як — пiдемо до бабусi чи нi? — запитала вона.

— Щось не хочеться, — вiдказав Степан. — Та й нiколи. Колись пiзнiше.

Сьогоднi йому було не до старенької. З голови нiяк не виходив таємничий нiчний голос. Кому вiн мiг належати? Про яке лихо попереджував? Треба було б порадитися з кимось, та нi з ким. Батько ще вдосвiта поїхав на роботу, Василя теж немає — подався на центральну садибу. Лишилася одна Таня. Але що вона може порадити. Нiчогiсiнько.