Ліман Баум - Чарівник Країни Оз

Наостанку, прилаштувавши окуляри на власного носа, він оголосив, що готовий вести їх до палацу, зняв із цвяха на стіні великого золотого ключа, відімкнув внутрішню браму й вивів мандрівників на вулицю Смарагдового Міста.

У перші хвилини осяйна краса чудесного міста засліпила Дороті та її друзів, дарма що всі вони були в захисних окулярах. Перед мандрівниками лежали вулиці, забудовані прекрасними будинками із зеленого мармуру й вимощені зеленими мармуровими плитами. І скрізь — на стінах будинків і навіть на стиках плит під ногами блискотіли, яскрилися на сонці смарагди. Зеленими були і шибки у вікнах, і навіть небо над містом мало зеленкуватий колір, бо опромінювало його зеленкувате сонце.

На вулицях вирував натовп — чоловіки, жінки, діти, і в усіх — зелена шкіра, і всі — в зеленому одязі. Вони здивовано витріщалися на Дороті та її дивовижних супутників, а діти, побачивши Лева, тікали й ховалися за спідниці матерів, але ніхто не підходив до мандрівників і не звертався до них із запитаннями. Зазираючи у вітрини численних крамниць, Дороті бачила, що й товари тут усі зелені. В одній крамниці продавали зелені цукерки й зелені тістечка, в другій — зелені черевики, зелені капелю-! хи й усілякий зелений одяг. На розі чоловік продавав зелений лимонад, і діти платили за нього зеленими монетками.

Ніде не видно було ні коней, ні будь-яких інших тварин; вантаж люди перевозили на маленьких зелених візочках. Дивлячись на вдоволені, веселі людські обличчя, Дороті думала, що тутешнім мешканцям живеться, мабуть, непогано.

Вартовий міської брами вивів їх нарешті на велику площу в самісінькому центрі міста. На площі стояв високий будинок — палац великого чарівника Оза. Перед дверима палацу вартував одягнений у зелений мундир солдат з довгою зеленою бородою.

— Я привів чужинців, — сказав йому Вартовий міської брами. — Вони просяться на прийом до великого Оза.

— Заходьте, — відповів солдат. — Я доповім йому про вас.

Слідом за ним Дороті зі своїми друзями увійшла до палацу. Вони опинилися на порозі великої зали, вистеленої зеленим килимом і обставленої гарними зеленими меблями, на яких поблискували візерунки зі смарагдів. Перше ніж завести їх до зали, солдат попросив, щоб вони витерли ноги об зелений килимок, потім чемно запропонував сідати, де кому зручно, і сказав, що йде доповісти про них великому Озу.

Солдат зник надовго, а коли, нарешті, повернувся, Дороті спитала в нього:

— Ви бачили Оза?

— Та ні, — відповів солдат. — Я його зроду не бачив. Але я переповів йому ваше прохання, — він вислухав мене, сидячи, як завжди, за ширмою, й сказав, що прийме вас, але з умовою: кожного окремо й не більше як одного на день. Тому вам доведеться залишитись у палаці на кілька днів. Мені велено розпорядитися, щоб вас провели до кімнат, де ви могли б відпочити з дороги.

— Дякую за гостинність, — сказала дівчинка. Солдат свиснув у зелений сюрчок, і до зали тої ж миті ввійшла дівчина в гарному платтячку із зеленого шовку. Очі й коси в дівчини були приємного зеленого кольору. Низько вклонившись Дороті, вона промовила:

— Прошу йти за мною, я покажу вам вашу кімнату.

Дороті попрощалась зі своїми друзями, взяла на руки Тото, пройшла разом із зеленою дівчиною сімома коридорами, зійшла на третій поверх і опинилася в кімнаті, що виходила вікнами на площу. Ох і гарненька ж то була кімнатка! В одному її кутку стояло зручне ліжко з пуховою периною, заслане зеленою шовковою білизною й прикрите зеленим оксамитовим покривалом. З маленького фонтана посеред кімнати струменіли в різьблену чашу із зеленого мармуру зелені парфуми. Прекрасні зелені квіти прикрашали підвіконня, а на стіні висіла полиця із зеленими книжками. Згодом Дороті переглянула ті книжки — що не сторінка, то чудернацький зелений малюнок, і такий кумедний, що просто неможливо не всміхнутися…

У шафі було повнісінько зелених платтів — шовкових, атласних, оксамитових — і всі до одного якраз на Дороті.

— Будь ласка, почувайтеся тут як удома, — сказала зелена дівчина. — А коли щось буде потрібно — шарпніть за дзвоник. Завтра вранці я відведу вас до Оза. Попрощавшись із Дороті, вона розвела по кімнатах її супутників. Кожному дісталося чудове помешкання в найкращій частині палацу.

Страшило, звичайно, не оцінив цієї гостинності: опинившись на самоті в своїй кімнаті, він завмер біля дверей, на тому місці, де покоївка залишила його, і простовбичив так цілу ніч, дожидаючи ранку. Лягати йому не було сенсу, бо відпочинку він не потребував, та й намальовані очі не заплющувалися. Тим-то до самого ранку, не помічаючи казкової краси свого помешкання, він не відводив погляду від павучка, який плів павутину в кутку під стелею.