Ліман Баум - Чарівник Країни Оз

— Убий Лиху Відьму Заходу, — відповів Оз.

— Ні, що завгодно, тільки не вбивати! — жахнулася Дороті.

— Ти вбила Відьму Сходу, і в країні залишилася тепер одна-єдина Лиха Відьма; тільки-но ти прийдеш і скажеш, що її теж не існує, — я поверну тебе до Канзасу. Але не раніше.

Від розчарування дівчинка заплакала, а Голова майже благально закліпала очима, ніби хотіла сказати: «Не плач, я знаю, що ти виконаєш мою умову».

— Я зроду нікого з власної волі не вбивала, — схлипуючи, проказала Дороті. — Та якби й хотіла вбити — що я проти Лихої Відьми? Якщо ви, великий і грізний, не годні розправитися з нею самі, то що можу зробити я?

— Не знаю, не знаю, — відповіла Голова. — Але слова свого я не міняю, й доки Лиха Відьма не згине, не бачити тобі тітоньки Ем і дядечка Генрі. Пам’ятай, що Відьма ця лиха — страшенно лиха, — і той, хто її вб’є, зробить добру справу. А тепер іди й до мене більше не з’являйся, поки не виконаєш моєї умови.

Засмучена Дороті вийшла з тронної зали. Лев, Страшило й Бляшаний Лісоруб, які нетерпеливо чекали на неї, хором запитали, що сказав великий Оз.

— Моя справа безнадійна, — сумно відповіла Дороті. — Він сказав, що поверне мене додому тільки тоді, як я вб’ю Лиху Відьму Заходу. А мені цього, звісно, ніколи не зробити.

Розповідь Дороті прикро вразила її друзів, та нічим зарадити їй вони не могли. Отож дівчинка пішла до своєї кімнати, впала на ліжко й, наплакавшись, заснула.

Наступного ранку солдат іа зеленою бородою постукав у двері Страшилової кімнати й оголосив:

— Великий Оз готовий прийняти вас!

Солдат провів Страшила до дверей тронної зали, і коли той зайшов до неї, то побачив на смарагдовому троні прекрасну зеленокосу Фею в зеленавому серпанковому вбранні й діамантовій короні. Фея була крилата, її легкі, сліпучо-яскраві крила тріпотіли від найменшого подиху вітерця.

Страшило вклонився Феї з усією чемністю, на яку був здатний, і Фея, ласкаво всміхнувшись, промовила:

— Я Оз, великий і грізний. Хто ти й що привело тебе до мене?

Страшило, пам’ятаючи розповідь Дороті, сподівався побачити величезну Голову і спершу, ясна річ, розгубився, але швидко опанував себе.

— Я Страшило, опудало, напхане соломою. Я не маю мозку і прийшов до вас благати: замініть у моїй голові солому на мозок, щоб я став таким же мудрим, як усі ваші піддані!

— Чого ти звертаєшся саме до мене? — спитав Оз.

— Того, що ви мудрий і могутній, ніхто, крім вас, не може зарадити мені.

— Я ніколи не роблю послуг задарма. Отож вислухай мою умову: якщо ти вб’єш Лиху Відьму Заходу, я так щедро наділю тебе мозком, що ти станеш у Країні Оз наймудрішим.

— То ви ж уже доручили це Дороті! — здивувався Страшило.

— Мене не обходить, хто саме вб’є ту відьму. Але поки вона жива, ти матимеш тільки солому в голові! А тепер іди й до мене більше не з’являйся, поки не виконаєш моєї умови.

Засмучений Страшило повернувся до своїх друзів і переповів їм Озові слова. Дороті здивувалася, почувши, що великий чарівник з’явився перед Страшилом у подобі прекрасної Феї. А Страшило гірко зауважив:

— Хоч ця Фея й прекрасна, серця в неї немає. А їй воно потрібне, по-моєму, ще більше, ніж Бляшаному Лісорубові.

Наступного ранку солдат із зеленою бородою постукав у двері Лісорубової кімнати й оголосив:

— Великий Оз готовий прийняти вас!

Йдучи за солдатом до тронної зали, Лісоруб думав, хто з ним розмовлятиме — Голова чи прекрасна Фея. «Звісно, краще б переговорити з Феєю, — міркував він. — Голова навряд чи дасть мені серце: вона сама не має його, тож і мені не може поспівчувати. А от у прекрасної Феї я б його випрохав, недарма ж кажуть, що феї — найдобріші створіння в світі».

Проте, увійшовши до тронної зали, Лісоруб побачив не Голову й не Фею: цього разу Оз обернувся на потворного Звіра. Звір був завбільшки як слон, і здавалося, що зелений трон під його вагою от-от розвалиться. Ну й страховисько ж сиділо перед Лісорубом! Голова як у носорога, але замість двох очей цілих п’ятеро. А ще п’ятеро довгих рук і довгих ніг. І все тіло цього чудовиська — такого потворного, що потворніше годі було й уявити, — вкривала густа шерсть. Щиро кажучи, в цю мить Бляшаний Лісоруб мусив би радіти, що не має серця, бо якби мав — воно з переляку вискочило б у нього з грудей. Але Лісоруб весь був із бляхи, тому він зовсім не злякався чудовиська, а тільки відчув глибоке розчарування.

— Я Оз, великий і грізний, — оглушливо загарчав Звір. — Хто ти й що привело тебе до мене?