Ліман Баум - Чарівник Країни Оз

А тим часом течія відносила пліт усе далі й далі. Всі, хто був на ньому, зажурено мовчали. Нарешті Лев сказав: — Треба якось рятуватися. Спробуймо ось що: я стрибну у воду, хтось із вас хай міцно вхопить мене за хвіст, я попливу до берега й потягну пліт за собою.

Так і зробили. Лев стрибнув у воду, Бляшаний Лісоруб ухопив його за хвіст, і звір почав щосили гребти до берега. Навіть для дужого Лева то було діло нелегке. Та зрештою він спромігся-таки подолати бистрінь, а тут і Дороті прийшла на допомогу — почала налягати на Лісорубову жердину.

До берега вони пристали вкрай знесилені та ще й стурбовані тим, що течія віднесла їх дуже далеко від жовтого цегляного шляху — єдиної дороги до Смарагдового Міста.

— Що будемо робити? — спитав Бляшаний Лісоруб, коли Лев улігся на зеленій траві, підставивши сонцю мокру спину.

— Помандруємо назад, до шляху, — сказала Дороті.

— Але давайте триматися берега, щоб не заблукати, — запропонував Лев.

Усі згодились і після короткого перепочинку рушили понад річкою шукати шлях, від якого їх віднесла течія.

Довкола слалися залиті щедрим сонячним промінням і замаяні яскравими квітами зелені луки, стояли фруктові сади зі стиглими плодами. Але мандрівники не зважали на довколишню красу, не раділи сонцю, бо тужили за бідолахою Страшилом.

Ішли вони дуже швидко — Дороті дозволила собі зупинитися один-однісінький раз, щоб зірвати гарну квітку. Коли пройдено було вже чималу відстань, Бляшаний Лісоруб вигукнув:

— Дивіться!

Вони глянули туди, куди він показував, і побачили посеред річки засмученого нещасного Страшила, який і досі стримів на жердині.

— Як нам його врятувати? — вигукнула Дороті. Лев і Лісоруб тільки головами похитали — мовляв, не знаємо.

Вони сиділи на березі, сумно й безпорадно дивилися на свого товариша. Раптом над ними з’явився Лелека. Птах покружляв, опустився на берег і спитав:

— Хто ви будете й куди йдете?

— Мене звуть Дороті, — відповіла дівчинка. — А це мої друзі — Бляшаний Лісоруб і лякливий Лев. Ми йдемо до Смарагдового Міста.

— Туди веде не цей шлях, — сказав Лелека і, вигнувши довгу шию, оглянув пильним оком дивне товариство.

— Знаю, — кивнула Дороті. — Але наш приятель Страшило потрапив у біду, й ми оце сидимо і міркуємо, як виручити його.

— А де він? — спитав Лелека.

— Онде, посеред річки, — відповіла дівчинка.

— Якби він не був такий великий та важкий, я переніс би його сюди, — сказав Лелека.

— Тавін зовсім легенький! — пожвавішала Дороті. — Його ж напхано соломою! Будь ласка, допоможіть нам, урятуйте Страшила!

— Ну що ж, спробую, — мовив Лелека. — Та якщо виявиться, що він для мене заважкий, я змушений буду кинути його в річку.

По тому великий птах піднявся в повітря, покружляв над Страшилом, ухопив його за руку й переніс на берег, туди, де стояли Дороті, Лев, Бляшаний Лісоруб і Тото.

Знов опинившися в колі друзів, Страшило від щастя почав обніматися з усіма — навіть з Левом і Тото, а потім, коли вони рушили далі, на все горло радісно заспівав:

— Тру-ля-ля! Тру-ля-ля! Тру-ля-ля!

Згодом, трохи заспокоївшись, він сказав:

— Я вже гадав, що довіку стовбичитиму там, посеред річки, і якби не ви, добрий Лелеко, так воно, певно, й було б. От дадуть мені мозок — я вас обов’язково розшукаю й віддячу за доброту.

— Ет, пусте, — відказав Лелека, що летів над ними. — Я залюбки допомагаю всім, хто попадає в біду. Але мені вже час прощатися: мене в гнізді чекають дітки. Бажаю вам щасливо дістатися до Смарагдового Міста й запобігти ласки в Оза.

Дороті щиро подякувала йому, й добрий Лелека злетів високо-високо і незабаром зник з очей.

Друзі подалися далі. Вони слухали співи барвистих пташок і милувалися квітами, яких весь час ставало більше. Великі жовті, білі, блакитні, фіолетові квіти килимом укривали землю, і в тому килимі частіше й частіше траплялися маки такого яскравого червоного кольору, що Дороті, дивлячись на них, мимоволі примружувала очі.

— Вони іірекрасні, правда ж? — сказала дівчинка, вдихаючи їхній п’янкий аромат.

— Вірю вам на слово, — відповів Страшило. — Бо той, хто не має мозку, хіба ж знається на красі!

— Якби в мене було серце, вони б мені так подобалися! — зітхнув Бляшаний Лісоруб.

— Я дуже люблю квіти, — докинув лякливий Лев. — Дивіться, які вони беззахисні й ніжні! Але в лісі, на жаль, такі яскраві не ростуть.

Що далі вони йшли, то більше їм траплялося великих маків, а інших квітів ставало менше; нарешті вони опинилися в полі, вкритому суцільним яскраво-червоним килимом. А відомо ж: там, де маки ростуть рясно, запах стоїть такий міцний, що людина, яка надихається ним, засинає — і якщо її не розбудити, вже не прокидається… Дороті, однак, не знала цього, та й у макове поле зайшла вже надто далеко — ні вперед, ні назад не виберешся. Тим-то незабаром повіки в неї почали злипатися, і їй захотілось прилягти на землю й заснути. Але Бляшаний Лісоруб умовляв її йти далі.