Ліман Баум - Чарівник Країни Оз

А втім, вони зразу ж отямилися, бо побачили, що Лев менший за них і що їх проти нього двоє. А отямившись, кинулися вперед. Лев перебіг на той бік і зупинився. Чудовиська з розгону вискочили на дерево й почали переходити прірву. Тоді Лев сказав Дороті:

— Ми пропали — вони роздеруть нас своїми страшними пазурами. Але я зроблю все, що можу, я кинусь їм назустріч і битимусь до останнього подиху.

— Заждіть-но хвилинку! — зупинив його Страшило, що гарячково шукав і знайшов-таки вихід. Він гукнув Лісорубові, щоб той відтяв верхівку дерева, яка лежала на цьому боці прірви.

Бляшаний Лісоруб одразу взявся до роботи й устиг завершити її, коли першого калідага відділяв од нього тільки один крок: дерево з обома бридкими чудовиськами полетіло в провалля й розтрощилося об гостре каміння на друзки, а від калідагів тільки мокре місце залишилось.

— Ух, — полегшено зітхнув Лев, — схоже, ми ще поживемо на білому світі, і, признаюсь, мене це радує: кому потрібен неживий Лев! Ті чудовиська перелякали мене так, що аж серце в п’яти забігло.

— Ех, як би я хотів мати серце бодай у п’ятах! — сумно зітхнув Бляшаний Лісоруб.

Після цієї пригоди їм усім хотілось якнайшвидше вибратися з лісу, й вони наддали ходу, а коли Дороті притомилася, Лев узяв її на спину.

Ліс поволі рідшав, і десь опівдні вони вийшли з нього на берег широкої і швидкої річки. По той бік річки відкривався мальовничий краєвид — зелені луки, щедро замаяні яскравими квітами, а обабіч жовтого цегляного шляху — фруктові дерева, віття яких згиналося під вагою соковитих плодів.

Помилувавшися красою цього краю, Дороті спитала у своїх супутників:

— Як же нам перебратися через річку?

— Дуже просто, — відповів Страшило. — Нехай Бляшаний Лісоруб змайструє пліт, і ми перепливемо через неї.

Лісоруб охоче взявся за сокиру, і поки він ладнав колоди для плоту, Страшило знайшов на березі персикове дерево і заходився рвати стиглі плоди. Дороті, яка зранку нічого, крім горіхів, не їла, тепер з насолодою ласувала соковитими персиками.

Пліт спорудити нелегко навіть такому невтомному майстрові, як Бляшаний Лісоруб. Не дивно, отже, що до вечора він не впорався зі своїм завданням. Ніч усі п’ятеро перебули під деревами, і Дороті снилися Смарагдове Місто й добрий чародій Оз.

Вранці мандрівники прокинулися бадьорі і сповнені райдужних надій. Дороті смачно поснідала персиками й сливами з дерев, що росли понад річкою. Темний ліс залишився позаду, а разом із ним, здавалося, лишились позаду і всі небезпеки та випробування. Попереду ж лежав прекрасний, сонячний край, і вже десь там, за обрієм, мало бути Смарагдове Місто.

Щоправда, від того прекрасного краю їх відділяла широка річка. Але пліт був уже майже готовий. Припасувавши до нього ще кілька свіжовитесаних колод, Бляшаний Лісоруб оголосив, що можна переправлятися. Дороті з Тото на руках умостилася посеред плоту. Потім на нього зійшов лякливий Лев, і під вагою великого звіра пліт мало не перевернувся. Але Страшило і Бляшаний Лісоруб відновили рівновагу, стрибнувши на протилежний край; у руках у них були довгі жердини — щоб керувати плотом, відштовхуючись ними від дна.

Одчалили вони без пригод, та коли дісталися середини річки, швидка течія підхопила їх і понесла геть від цегляного шляху; до того ж тут було так глибоко, що жердини вже не діставали дна.

— Кепські наші справи, — сказав Бляшаний Лісоруб. — Якщо ми не здолаємо течії, річка винесе нас у володіння Лихої Відьми Заходу. Вона заворожить нас і оберне в рабство.

— І тоді я лишуся без мозку, — озвався Страшило.

— А я без серця, — зітхнув Бляшаний Лісоруб.

— А мене вічно дійматиме страх, — додав лякливий Лев.

— А я так і не повернуся до Канзасу, — схлипнула Дороті.

— Ні, нам треба будь-що дістатися до Смарагдового Міста! — вигукнув Страшило й зопалу так наліг на жердину, що вона загрузла в мулі на дні річки. Перш ніж він устиг висмикнути чи випустити її з рук, течія шарпнула пліт, і він вислизнув у Страшила з-під ніг. Бідолашний Страшило залишився на жердині посеред річки.

— Прощавайте! — гукнув він навздогін своїм товаришам, і ті страшенно засмутились, а Бляшаний Лісоруб навіть заплакав. Утім, вчасно згадавши, що може заіржавіти, він утер сльози фартушком Дороті.

Страшило, шо й казати, вскочив у халепу.

«Я тепер у гіршому становищі, ніж тоді, коли мене вперше побачила Дороті, — міркував він. — Там, на жердині посеред кукурудзяного поля, я міг хоч удавати, ніби відлякую птахів. Але яка користь від опудала, що стовбичить на жердині посеред річки? Ех, видно, не судилося мені стати розумним!»