Ліман Баум - Чарівник Країни Оз

Прокинувшись уранці, Дороті вмилася водою з дзюркотливого струмка, і всі п’ятеро рушили далі до Смарагдового Міста.

Для наших мандрівників той день був багатий на пригоди. За якусь годину вони опинилися перед прірвою, яка пролягала через весь ліс і перетинала їм шлях. Прірва була надто широка і, як вони побачили, підступивши до її краю, надто глибока. На дні її лежали великі й гострі уламки скель. Круті, майже прямовисні схили робили прірву нездоланною перешкодою — хоч бери та вертайся назад.

— Що ж нам робити? — у відчаї вигукнула Дороті.

— Мені нічогісінько не спадає на думку, — відповів Бляшаний Лісоруб.

Лев тільки мовчки труснув своєю пишною гривою, хоч видно було, що він напружено думає. Але Страшило мав відповідь:

— Літати ми не вміємо — це ясно. Так само ясно й те, що ми не можемо перейти цю прірву. Отже, якщо і перестрибнути через неї нам несила, залишається єдине: зупинитися тут і далі не йти.

— Гадаю, я міг би перестрибнути її, — сказав, нарешті, лякливий Лев, прикинувши в думці відстань між краями прірви.

— Ну, тоді вихід знайдено! — зрадів Страшило. — Ви можете кожного з нас по черзі перенести на спині!

— Гаразд, спробую, — погодився Лев. — Хто буде першим?

— Я, — зголосився Страшило. — Бо якщо ви не дострибнете до того краю, Дороті уб’ється, а Бляшаний Лісоруб понівечиться об гостре каміння на дні. Мені ж, солом’яному, і впасти можна: ніякої шкоди від того не буде.

— Я й сам страшенно боюся, що не дострибну, — признався лякливий Лев. — Але тут, видно, вибору немає: або пан, або пропав. Отож сідайте мені на спину і якнайміцніше тримайтеся.

Страшило сів Левові на спину, звір підійшов до краю провалля і, готуючись стрибнути, присів на всі чотири лапи.

— Чому ви не стрибаєте з розгону? — спитав у нього Страшило.

— Бо це було б не по-лев’ячому, — відповів той. Пружно відштовхнувшись, Лев метнувся вперед і благополучно приземлився на тому боці.

Всі дуже зраділи, побачивши, як легко це в нього вийшло, і коли Страшило скочив на землю, Лев стрибнув назад.

Тепер на нього сіла Дороті. Однією рукою вона притиснула до себе Тото, другою міцно вчепилася Левові в гриву. На мить вони наче зависли в повітрі, — і ось уже стоять на твердій землі по той бік прірви. Останнім Лев переніс на собі Бляшаного Лісоруба, а потім вони всі трошки посиділи, щоб звір перепочив, бо, настрибавшись, він захекався й дихав важко, мов собака, який надто довго ганявся за зайцем.

По той бік провалля ліс був дуже густий, темний і непривітний.

Лев віддихався, і вони рушили далі жовтим цегляним шляхом. Кожного з мандрівників непокоїла думка, чи буде колись цьому лісові кінець і чи побачать вони знову ясне сонечко. І вже зовсім невесело зробилося їм тоді, коли з глибини лісу почали долинати якісь дивні звуки й Лев пошепки повідомив, що це, мабуть, перегукуються жителі цієї місцевості — калідаги.

— А хто такі калідаги? — спитала дівчинка.

— Це чудовиська з ведмежими тілами й тигрячими головами, — пояснив Лев. — А пазурі в них такі довгі й гострі, що мене вони могли б пошматувати так само легко, як я міг би розправитися з Тото. Я тих калідагів страшенно боюся.

— Воно й не дивно, — відказала Дороті. — Хто б не боявся таких жахливих звірів!

Лев хотів додати щось, але тут вони побачили попереду друге провалля — і вже таке широке й глибоке, що Лев одразу зрозумів: цієї перепони йому не подолати.

Отож вони посідали на дорозі й почали міркувати, що робити далі. Нарешті Страшило сказав:

— Подивіться он на те високе дерево над прірвою. Якби Бляшаний Лісоруб підтяв його так, щоб воно кроною впало на той бік, ми могли б запросто перейти по ньому.

— Чудова пропозиція! — вигукнув Лев. — Аж не віриться, що в голові у вас — солома, а не мозок!

Лісоруб одразу заходився орудувати своєю гострою сокирою, і рубав він так вправно, що незабаром дерево вже можна було валити. Тоді Лев, упершись у стовбур передніми лапами, щосили натис на нього. Величезне дерево поволі нахилилося і, хруснувши, впало верхівкою на той бік прірви.

Наші мандрівники вже зійшли на цей незвичайний міст, коли раптом за їхніми спинами розляглося люте гарчання, і, озирнувшись, вони з жахом побачили, що просто на них мчать два величезних чудовиська, схожі на ведмедів, але з тигрячими головами.

— Це калідаги! — зойкнув лякливий Лев і затремтів усім тілом.

— Мерщій уперед! — вигукнув Страшило. Дороті з Тото на руках бігла першою, за нею — Бляшаний Лісоруб, потім — Страшило. Що ж до Лева, який був позаду всіх, то він спромігся перебороти свій жах, обернувся до калідагів і ревнув так гучно і грізно, що Дороті аж присіла, а Страшило гепнувся на спину. Люті чудовиська зупинились як укопані й отетеріло втупилися в Лева очима.