Моріс Дрюон - Тісту — хлопчик з чарівними пальцями

В халупах тулилося куди більше людей, ніж вони могли вмістити. Ці люди були бліді, як крейда, виснажені так, що ледве трималися на ногах.

«Я посію під вікнами калачики! Може, їхній багрянець зарум’янить обличчя цих бідолах!» — подумав Тісту.

— А чому бідняки мешкають в таких курниках? — раптом спитав хлопчик у мосьє Трунадіса.

— Мабуть, тому, що не мають іншого житла А взагалі це безглузде питання.

— А чому в них немає житла?

— Тому, що вони не мають роботи.

— А чому в них нема роботи?

— Тому, що їм не таланить.

— Отже, вони нічогісінько не мають?

— Саме так, Тісту. Оце і є злидні.

«Завтра вони матимуть квіти!» — осміхнувся подумки Тісту.

Він побачив, як чоловік бив жінку, як, плачучи, тікала від батька дитина.

— А що, через злидні люди стають лихими? — знов запитав Тісту.

— Буває, ще й нерідко, — відказав мосьє Трунадіс і трубним своїм голосом почав давати пояснення.

З його слів виходило: злидні — це щось на взірець жахливої чорної квочки з хижими очима, закарлюченим дзьобом і широчезними, майже неосяжними крилами. Під крилами вона безнастанно вигріває своїх страхітливих курчат. Мосьє Трунадіс знав, як їх усіх звуть: курча-крадіжка, що спустошує гаманці й ламає сейфи; курча-пияцтво, яке вимагає горілки й валяється по канавах; курча-злочин — мовби вбивця з револьвером; курча-революція — безперечно, воно найнебезпечніше від усіх…

— Тісту! Ви мене не слухаєте! — раптом вигукнув мосьє Трунадіс. — І покиньте мацати руками всю цю грязюку! Зараз же надягніть рукавички!

— Я забув їх удома, — мовив Тісту.

— Слухайте уважно. Що ж потрібно для того, аби позбутися злиднів та їхніх згубних наслідків? Поміркуймо трохи…

— Потрібен достаток! — подумавши, зраділо вигукнув Тісту.

— Ні, потрібна дисципліна ! Потрібен порядок !

Тісту якусь мить помовчав. Його, певне, не переконали ці слова. Трохи подумавши, він мовив:

— Мосьє Трунадісе, ви певні, що той порядок існує? Щось я в нього не вірю!

Вуха мосьє Трунадісові зайнялися вогнем.

— Бо коли б існував порядок, — вів Тісту далі, — то не було б і злиднів.

Увечері мосьє Трунадіс написав до щоденника Тісту: «Хлопець неуважний, багато розумує. Його доброта заважає йому реально оцінити дійсність».

А назавтра… Та ви, мабуть, і самі вже здогадалися! Назавтра мірепуальські газети писали про квіткову повінь у бідняцьких кварталах. Всі халупи повила березка. Ясно-блакитні арки затуляли двері, живоплоти з калачиків виросли під вікнами, обрамляли доріжки, порослі зеленого травою. І бідняцькі квартали, до яких досі вважали за краще не підходити, стали найгарнішими в місті!

Хмарою посунули сюди глядачі — дивуватися й милуватися…

Мірепуальці небавом збагнули, що з цього можна мати зиск. Вони встановили плату за вхід до кварталів — сто франків А люди сунули й сунули. Невдовзі знадобилися вартові, екскурсоводи, продавці листівок, фотографи.

З’явилися гроші. На них постановили спорудити житловий будинок на сто дев’яносто дев’ять квартир з електричними плитами в кухнях — такий завбільшки, аби всі бідняки могли там поселитися. А що на будову треба було багато людей, то всі безробітні дістали роботу.

Мусташ за першої ж нагоди похвалив Тісту.

— Чудово, чудово облагодив ти цю справу з бідняцькими кварталами! Але твоєму квітникові бракує пахощів. Іншим разом не забудь про жасмин. Він швидко росте й чудово пахне.

Тісту пообіцяв іншим разом так і зробити.

В лікарні, куди мосьє Трунадіс повів Тісту ближчим часом, хлопчик познайомився з хворою дівчинкою.

Мірепуальська лікарня завдяки щедрості батька Тісту була чудова — простора, чиста, добре обладнана. В широкі вікна лилося сонце, високі стіни сяяли білістю. Тісту навіть сподобалось у лікарні. Але водночас він відчув… Як би вам пояснити? Відчув, що тут десь причаївся сум.

Доктор Модівер, який відав лікарнею, був чоловік розумний і дуже добрий на вдачу — це відразу впадало в око. Тісту видалося, що він трохи схожий на Мусташа Щоправда, він носив окуляри в черепаховій оправі, і в нього не було вусів. Хлопчик сказав про це.

— Нічого дивного, — відмовив доктор Модівер. — Адже й Мусташ, і я — обидва ми піклуємось про життя; Мусташ — квітів, я — людей.

Але піклуватись про людське життя куди важче, ніж про життя квітів Тісту небавом це збагнув. Бути лікарем — це безнастанно боротися з недугами. Адже вони першої-ліпшої миті готові увійти в людину, а міцне здоров’я — вийти з людини. До того, недугів — тисячі, а здоров’я — одне. Недуга ховається, як може, аби її не розпізнали, натягає розмаїті машкари. Тож треба її виявити, розкрити, загнати в глухий кут і знищити. Водночас лікар мусить повернути хворому здоров’я й невсипуще пильнувати, щоб воно вже не втекло.