Моріс Дрюон - Тісту — хлопчик з чарівними пальцями

Але така відповідь вочевидь не потішила мосьє Трунадіса, бо вуха йому зачервоніли ще яріш.

— А що належить робити з людьми, які сіють безладдя? — спитав він.

— їх, звичайно, треба карати, — відмовив Тісту, а сам подумав: «Сіяти безладдя» — це щось на взірець «сіяти пантофлі» в кімнаті, чи «посіяти іграшки» в садку.

— Таких людей садовлять у в’язницю, ось сюди, — заявив мосьє Трунадіс, показавши на якийсь дивовижний — довгий, сірий, глухий — мур.

— Оце і є в’язниця? — спитав Тісту.

— Так, це в’язниця. Її споруджено, щоб навчити людей порядку.

Вони пішли попід муром і спинилися перед високими чорними гратами з гострими шпичками на кінцях. За ними видніли інші чорні грати, а ще далі височіли похмурі сірі стіни. І мур, і грати — все втикане гострими залізними шпичками.

— Навіщо оті бридкі шпички? — спитав Тісту.

— Щоби в’язні не повтікали.

— Якби ця в’язниця не була така огидна, — мовив Тісту, — їм, може б, і не кортіло тікати.

Щоки мосьє Трунадісові запалали вогнем — точнісінько як вуха.

«Що за дивний хлопець! його виховання слід починати від самісінького початку!»

— Ти мусиш знати, що в’язні — лихі люди, — сказав мосьє Трунадіс уголос.

— То їх замикають сюди, аби вилікувати від усього лихого? — спитав Тісту.

— Принаймні, намагаються вилікувати. Привчають їх жити, нікого не обкрадаючи, нікого не вбиваючи.

— Вони б збагнули це шидше, якби не сиділи в такій огидній в’язниці, — правив своєї Тісту.

«О, та він ще й затятий!» — подумав мосьє Трунадіс.

Тим часом Тісту вгледів за гратами в’язнів: похнюпившись, вони мовчки походжали по колу. Наголо обстрижені, в смугастому одязі, в грубих, важких черевиках; всі як один видавалися вкрай жалюгідними та нещасними.

— Що вони роблять?

— В них прогулянка, — пояснив мосьє Трунадіс.

«Оце так! — подумав Тісту. — Коли це прогулянка — яка ж має бути робота?! Ні, в’язниця аж надто вже сумна».

По дорозі назад він не мовив і слова — ледве стримував сльози. А мосьє Трунадіс вирішив, що це добра ознака — мовляв, урок порядку не минув марно.

Однак він написав увечері в щоденнику:

«Хлопчик потребує пильного ока: він задає надто багато запитань».

Авжеж, Тісту задавав надто багато запитань, задавав навіть уві сні. Тої ночі йому приснився страшний сон. Звичайно, сон всього-на-всього сон; але заборонити снам снитися нам незмога…

Отже Тісту побачив уві сні поні Гімнаста. Обстрижений, він снував по колу між високими похмурими стінами. За ним — восьмеро чистокровок, теж обстрижених, у смугастому одязі. Вони ледве совали ногами У важких черевиках і кружляли, кружляли, не спиняючись і на мить. Раптом поні Гімнаст, оглянувшися на всі боки, — чи хто не бачить — стрибнув через стіну, але впав на гострі залізні шпички. Повиснувши на них усім тілом, він бив у повітрі ногами й тужливо стогнав.

Тісту враз прокинувся. Чоло в рясному поті, серце калатає, як не вискочить.

«Щастя, що це — тільки сон! — зітхнув він з полегкістю. — Гімнаст у стайні, і чистокровки теж».

Але заснути вже не міг. «Коли коням сумно й страшно у в’язниці, то як же має бути людям? І навіщо тих бідолашних в’язнів стрижуть, навіщо так паскудно вдягають? Чому вони ходять по колу? Адже так вони нізащо не виправляться. Їй-право, аби й мене замкнули там, навіть коли б я не зробив нічого лихого, — то кінець кінцем і я став би лихий… Як би хоч трохи полегшити їм життя?»

Дзигарі на майдані вибили одинадцяту, потім північ, а Тісту ніяк не міг склепити очей.

І раптом йому сяйнуло:

«А що, як виростити для в’язнів квіти? Може б, тоді «порядок» не видавався їм таким огидним? Може б, вони порозумнішали й полагіднішали? У мене ж чарівні пальці.. Завтра спитаю в мосьє Трунадіса…»

Але ту ж мить Тісту подумав, як займуться мосьє Трунадісові вуха, коли він почує про його намір. І хлопчик згадав Мусташову пораду: нікому не розказувати про чарівні пальці.

«Я маю зробити це сам один, так, аби ніхто не знав».

Тісту відчув, що не засне, аж доки не здійснить задуманого.

Він скочив з ліжка, пошукав пантофлі. Одну знайшов під комодом, а другу… Друга зависла на віконній ручці й сміялася з нього! Он як буває, коли, лягаючи спати, жбурляєш пантофлі в повітря!

Тісту вислизнув з кімнати: пухнасті килими поглинали його кроки. Він нищечком дійшов до сходів і з’їхав униз, як завжди — животом на поруччях.