Моріс Дрюон - Тісту — хлопчик з чарівними пальцями

— Анітрохи, хлопче.

— Мосьє Мусташу, війна… Що це таке?

Садівник мовби здивувався, а потім сказав, пригладжуючи вуса:

— Я проти неї.

— Чому проти?

— Тому… тому, що й за найменшої війни можна винищити найбільший сад.

— Винищити? Як це?

— А так. Зруйнувати, стерти на порох, згладити із світу.

— Он як! А ви це бачили, мосьє Мусташу? Сади, винищені війною?

Садівник похилив голову, насупив свої густі сиві брови й мовчки крутив вуса.

— Так, бачив, — мовив він нарешті Я бачив, як за мить загинув сад у цвіту. Я бачив, як на мільйони осколків розлетілися оранжереї. І стільки бомб упало на сад, що годі було й думати, ніби він колись виросте знову. Земля стала мертва.

Тісту зсудомило в горлі.

— А чий то сад?

— Мій.

Мусташ повернувся спиною, аби сховати свою печаль, і знову взявся підстригати кущі.

Тісту замислився. Намагався уявити свій сад зруйнованим, як сад Мусташа, з побитими оранжереями. Мертву, спопелілу землю…

Сльози набігли йому на очі.

— О, я мушу про це розказати! — вигукнув він. — Хай усі знають! Піду до Амелі, Каролюса…

— Каролюсові є ще більше чого тужити, як мені. Бо він утратив свою батьківщину.

— Свою батьківщину? Він утратив на війні батьківщину? Хіба може так бути?

— Може! його батьківщина знищена. Її більше нема Ось чому він тут.

«Війна — страшне лихо, коли в ній можна втратити батьківщину, так, як-от гублять носовичок», — подумав Тісту.

— Але буває ще гірше, — повів далі Мусташ. — Ти згадав про Амелі. То вона втратила сина. Він загинув на війні. А інші втрачають руку, ногу; а ще інші — голову. На війні всі щось втрачають.

І Тісту збагнув: війна — найбільше й найстрашніше безладдя, яке тільки можна уявити, бо в ній кожен втрачає найдорожче для себе.

«Як же можна стати їй на заваді? — спитав він себе. — Мосьє Трунадіс, звичайно, проти війни, адже він над усе ненавидить безладдя, відсутність порядку. Завтра я заведу з ним про це розмову».

Мосьє Трунадіс сидів біля свого столу. До нього знову повернувся трубний голос, і він кричав у три телефонні трубки водночас. Зразу видно — людина заклопотана до краю.

— Так буває завжди, коли десь спалахує війна, — сказав він Тісту. — І в нас у Мірепуалі стає роботи невпрогорт.

Справді, вранці заводський гудок гув удвічі довше, і робітників ішло вдвічі більше. Дев’ять димарів так Диміли, що геть закоптили небо.

— То я прийду, коли ви трохи звільнитесь, — мовив Тісту.

— А ти хотів щось спитати?

— Я б хотів знати, де саме спалахнула війна.

Мосьє Трунадіс устав, підвів Тісту до величезного глобуса, крутнув його й тицьнув пальцем десь посередині.

— Бачиш пустелю? То це тут.

Тісту вгледів па пальцем мосьє Трунадіса рожеву цятку, схожу на цукерку-горошок.

— А чому війна почалася саме там?

— Це дуже легко зрозуміти. Річ у тім, що пустеля — нічия.

«Нічия», — подумки повторив Тісту.

— …але правобіч живе народ Вазі, а лівобіч — Батан.

«Вазі.. Ватан .»

— …то одною дня Вазі оголосили, що хочуть заволодіти пустелею; Ватан відповіли, що й вони цього хочуть. Вазі стали правобіч, Ватан — лівобіч. Вазі послали телеграму Ватан і запропонували їм забиратися геть. Ватан по радіо об’явили, що вони забороняють Вазі розпоряджатися. Тепер їхні армії на марші, і тільки-но вони зустрінуться — почнеться війна.

— А що ж там таке є, в тій рожевій цятці… тобто в пустелі? Сади? — спитав Тісту.

— Ні, адже це пустеля! Нічого немає, саме каміння.

— То вони за каміння хочуть воювати?

— Вони бажають заволодіти тим, що під ним.

— Під пустелею? А що там?

— Нафта.

— А навіщо їм нафта?

— Бо вона конче потрібна для війни.

Тісту вже знає: мосьє Трунадіс пояснює так заплутано, що годі збагнути. Він заплющив очі, аби зосередитись.

«Отже, Вазі й Ватан починають війну за нафту, бо нафта необхідна для війни».

Тісту розплющив очі.

— Та це ж безглуздя! — вигукнув він.

Вуха мосьє Трунадісові запалали.

— Тісту, ви знову хочете схопити нуля?

— Ні. Я над усе хотів би, щоб Вазі й Ватан не воювали.

Цей вияв сердечної доброти трохи пом’якшив гнів мосьє Трунадіса.

— Звичайно, ніхто б не хотів, аби була війна, — знизав він плечима. — Всі б воліли жити в мирі та злагоді. І все ж вона завжди десь точиться…