Афанасий Фрезер - 100 чарівних казок світу

Витягнув тесля свою сокиру з-за пояса і на очах у всіх нарубав дров. Звістка про топірець миттю облетіла все село.

Звідусіль набігло селян, обступили вони теслю, на купу всякого добра топірця виміняли.

Домовилися по черзі дрова рубати.

Першого дня топірець був у сільського старости. Тільки він удар не розрахував – по нозі собі попав, про що не забув роздзвонити на все село:

– Дивіться! Братець-топірець зовсім здурів – б'ється!

Зібрався народ – хто з палицею, хто з рогачем, заходилися по топірцю гамселити. Били, били, а топірцю хоч би що. Тоді вони його підпалили.

Коли полум'я згасло, селяни побачили, що від топорища залишилася лише жменька попелу, зате сам топірець як лежав, так і лежить, тільки що темно-червоним зробився.

Усі – в крик:

– Ой, біда! Братець-топірець почервонів, як видно, од гніву, тепер лиха чекай!

Думали-гадали і до в'язниці топірець присудили. Шпурнули вони топірець у сінник, а той, само собою, як сірник спалахнув, дим стовпом стоїть.

Селяни в паніці кинулися до теслі.

– Йди, – кажуть, – негайно, втихомир свого топірця!

Був собі Назар-бідняк. Чоловік ні талантів особливих не мав, ані працювати не любив, до того ж був боягузом, яких мало. Цілісінький день біля жінчиної спідниці крутився, за що й прозвали його – Назар Боязкий.

Якось уночі вийшло подружжя у двір, а ніч видалась місячна, світла.

– Ну, жінко! Така ніч ніби створена, щоб грабувати каравани, – розмріявся Назар Боязкий.

– Знайшовся розбійничок! – опустила його з небес на землю жінка. – З дому ні ногою!

Розсердився Назар:

– Дурна жінка! Не смій мені перечити!

Дружина – в хату, двері – на защіпку:

– Хай тобі трясця! Йди грабуй каравани! Чого стоїш?

Того вечора, незважаючи на всі благання Назарові, двері жінка так і не відчинила – довелося на вулиці просто неба ночувати.

Вже був світлий день, коли лежав знедолений Назар на сонечку, все сподіваючись, що його ось-ось у хату впустять, коли обпали його мухи. Тут хоч який ледачий був – замахнувся – і разом усіх, хто пику йому обліпив, уколошкав!

Спробував підрахувати ворожі втрати, та збився – так багато мух полягло. Здавалося, ціла тисяча.

– Коли я такий богатир, що мені робити біля цієї дурної жінки? – промовив так і пішов до сільського попа, розповів йому про намір кинути дружину і про свій незвичайний подвиг. А ще почав умовляти попа якось його подвиг увічнити. Піп з гумором був, узяв та й написав на шматку полотна: «Слава Назару Хороброму, який одним махом тисячного ворога розбив!»

Назар прив'язав це полотно до жердини, тихенько вивів з хліва сусідського осла і подався із села.

Довго чи недовго він їхав, аж охопив його страх – так далеко від рідної домівки він ще ніколи не вибирався.

Вже Назар і наспівував, і сам із собою балачку заводив, і на осла погукував, а страху свого побороти не зміг. Як на те, почав ревти осел… Ну й Назар із ним разом – хто голосніше?

Тим часом через той ліс ішов селянин, за вуздечку коня вів. Оглушений диким ревом, зупинився, подумав, що нишпорять у лісі розбійники, кинув коня, а сам утік.

Так Назар Хоробрий пересів з осла на коня, на якому дістався до незнайомого села. А там якраз весілля гуляли. Непроханого гостя запросили на почесне місце, годували-поїли, як короля.

От гостей цікавість узяла: хто такий цей прибулець? Тут місцевий піп, який грамоти навчений був, розібрав слова на «прапорі» гостя: «Слава Назару Хороброму!»

Незабаром усі наввипередки запевняли, що перед ними сам Назар Хоробрий, який одним махом тисячного ворога розбив!

– Авжеж це сам Назар Хоробрий! – підтакнув якийсь пустобрех.

Той заходився розповідати про Назарові подвиги, той козиряв давнішнім з ним знайомством…

– Що ж такий герой без зброєносця їздить? – дивувався дехто.

– Це на нього схоже! Назар Хоробрий якось мені сказав: «Для чого мені слуги! Весь світ – слуга біля моїх ніг».

Гості пили за здоров'я Назара Хороброго, на його честь складали пісні, а відгулявши весільний бенкет, пустили чутку про нього на весь світ.

А Назар, залишивши далеко позаду привітне село, пустив коня пастися на соковиту травичку, а сам приліг відпочити на зеленому лужку.

Панами цих земель були сім братів-велетнів, сім розбійницьких отаманів. Виглянули вони з вікон своєї фортеці на вершині горба і помітили подорожнього, що розташувався на їхньому лугу. Захотілося їм узнати, хто цей зухвалий прибулець.