Афанасий Фрезер - 100 чарівних казок світу

На вулиці холодний вітер до кісток пронизує, а дурний погнав корів на водопій. Назад замерзла худоба не йшла – стрімголов бігла до теплого хліва, аби швидше всередину. Серед двору залишився один лише бичок-одноліток – ото й весь дурнів спадок.

Накинув дурень на шию бичкові налигача і потягнув на базар. Дорогою трапилися їм руїни якогось покинутого будинку.

– Гей, бичку, переставляй копита! Ну ж бо! – підганяє дурень.

А руїни йому у відповідь:

– Ну ж бо!..

Дурень зупинився:

– Це ти мені кажеш. Чи не так?

– Так… – відповідає луна.

– То, може, бичка візьмеш? Він пасся влітку в бору!

– Беру…

– Скільки даси? Багато не треба обіцять.

– П'ять…

– Зараз заплатиш мені?

– Ні…

– То я завтра прийду. Де хочеш знайди!

– Йди…

Дурень подумав, що діло зроблено, прив'язав бичка до руїн, а сам подався додому.

Вранці, тільки-но півні заспівали, устав і мерщій по гроші. А бичка – от невдача! – уночі вовки роздерли.

Приходить дурень, а там – самі кісточки та ратички.

– Що ж це виходить, – міркує він уголос, – зарізав бичка і тут-таки зжер. Потім ще й водички поп'єш?

– Еге ж…

– А стегна, мабуть, смачні?

– Ні…

Дурний не на жарт злякався, що спіймає облизня – ні бичка, ні грошей.

– Це, – каже, – не моє діло. Я продав, ти купив – і по руках. Віддавай мої п'ять золотих, я їх чесно заробив. Ти віриш мені?

– Ні…

Дурень, почувши таке, неабияк розгнівався. Вхопив палицю та й заходився нею гамселити по старих стінах, аж каміння з них падає. Та лихо не без добра. У стіні був замурований дуже давній скарб. Коли дурень ударив ще раз, потайний камінь відскочив, і золото посипалось йому просто до ніг.

– Давно б отак, – зрадів дурень. – Тільки це перебір. З тебе п'ять золотих, а зайвого мені не треба.

Узяв свої гроші і, радий, почимчикував додому.

– Ну як, продав бичка? – глузує з нього розумний брат.

– Продав.

– І кому?

– Руїнам.

– І що, розплатилися?

– Ясна річ, заплатили. І раді були б мене обдурити, та я палицею так їх одлупцював, що вони й кишені вивернули. Я взяв свої п'ять золотих – і гайда додому, а решта й досі там лежить.

– Де руїни? – напосідає на нього розумний, а в самого очі так і горять.

– Еге, так я тобі і сказав. Ти такий жадібний, що й сам нагребеш, і мені на спину накладеш – прощай хребет.

Розумний запевняє, що сам усе понесе, аби він тільки місце показав.

– Віддай, – просить, – мені своє золото і розкажи, де решту взяти. Сам голий як лопуцьок, у лахмітті ходиш – куплю тобі новенькі штани й сорочку.

А дурний і вуха розпустив: простягнув братові свої п'ять монет і провів до руїн покинутого будинку. Згріб розумний золото, забрав усе собі. Забагатів. А дурному братові нової одежини так і не справив.

Кривдно стало дурню – пішов він до судді правди шукати.

– Пане суддя! Був у мене бичок, я продав його руїнам…

– Годі, – зупинив його суддя. – Не кажи дурниць. Бичка він руїнам продав!..

І випхав дурня за двері.

Пішов той по світу в інших правди шукати. Та кому не скаже, кожен тільки пальцем біля скроні покрутить.

Жив собі півень. Якось грібся він у смітті і знайшов золотий. Злетів на дах і почав хвалитися:

– Ку-ку-рі-ку, я монету знайшов!

Цар почув крикуна і наказав своїм візирам гроші відібрати, а ті й раді старатися.

Півень горланить:

– Ку-ку-рі-ку, цар мене обікрав і забагатів!

Цар віддав золотий візирам із словами:

– Віднесіть йому назад, а то зганьбить нас на всю державу.

Повернули візирі півневі монету, а той знову на дах:

– Ку-ку-рі-ку, цар мене злякався!

Розгнівався цар і наказав своїм візирам зловити птаха, скрутити шию і в супі на обід подати – з'їсти надумав. Схопили візирі півня. Несуть, а він не замовкає:

– Ку-ку-рі-ку, цар мене в гості запросив!

Кинули крикуна в казан варитися, а він знай собі кричить:

– Ку-ку-рі-ку, ну й лазню цар мені натопив!

Уже й зварили півня, подали цареві, а обід радіє:

– З царем трапезуємо, ку-ку-рі-ку!

Хотів його цар цілком проковтнути, а той на все цареве горло кричить:

– Гуляю провулочком, ку-ку-рі-ку!

Цар зрозумів, що так просто півня не здихається, ніяк він не замовкне, і наказав візирам вихопити мечі:

– Закричить – одразу рубайте!

Візирі приготувалися.

Півень з царевого живота кукурікає:

– Зі світу білого в темряву вкинутий, ку-ку-рі-ку!

– Рубайте! – скомандував цар.

Блиснули мечі візирів – охнули по царевому череву.