Редьярд Кіплінґ - Мауглі

— Зараз це тебе не цікавить, — відповів Іккі, наїжачившись і клацнувши своїми голками, — але прийде час, і ми будемо говорити інакше. А ти не знаєш часом, чи купаються зараз у глибокому озері, що нижче Бджолиної Скелі?

— Ні, нещодавно припинили: ця нерозумна вода майже вся кудись пішла й тепер стоїть так низько, що я не хочу поламати шию, стрибаючи зі скелі в озеро, — недбало відповів Мауглі. Він був певен, що знає за п’ятьох про всі події в Джунглях.

— Ну й дарма. Невелика тріщина у твоїй голові, можливо, зробила б тебе розумнішим, — відповів Іккі, швидко згортаючись, аби Мауглі не потягнув його за довгі чорні вуса.

Хлопчик одразу ж розповів Балу про те, що говорив Іккі. Почувши слова Мауглі, ведмідь посерйознішав і пробурмотів до себе:

— Якби я був один, я би поквапився змінити місце полювання. Але тоді доведеться битися, щоб відвоювати собі право полювати в інших місцях. Це небезпечно для Мауглі — під час бою моє людське дитинча може постраждати. Треба зачекати, коли квітуватиме махуа.

Цієї весни махуа, дерево, яке дуже любив Балу, зовсім не квітувало. Жовтувато-сірі, наче з воску, квіти обсипалися від спеки, не розпустившись. І коли ведмідь струснув дерево, стоячи на задніх лапах, згори впало лише кілька пелюсток, та й ті з неприємним запахом.

Так жахлива посуха поступово добралася до самого серця Джунглів, захоплюючи їх крок за кроком, накладаючи на все свій мертвий відбиток, спочатку жовтий, потім коричневий і нарешті чорний.

Зелені зарості, що раніше прикрашали стіни ущелин, висохли й перетворилися на купу обірваних мотузок, залишки мертвих стеблин. Озера, які ховалися в гущавині лісу, висохли, а на землі відбилися сліди лап, тверді, наче відлиті зі сталі. Соковиті повзучі рослини, що обвивали верхівки дерев, засохли й упали на землю. Вітер погойдував бамбук, і той тріщав сухо й мертво, а мох, який укривав у Джунглях скелі, висох і оголив камінь, такий ж гарячий, як і темні валуни на берегах річки.

Птахи й Мавпяче Плем’я ще раніше поквапилися перебратися на північ, передбачаючи нещастя, яке насувалося на Джунглі. Олені й дикі кабани у відчаї перебиралися до людських поселень, до мертвих, обпалених сонцем нив. Багато з них там знаходили свою смерть, часто на очах поселенців, які бачили це, але самі були дуже виснажені, щоб переслідувати й гнати диких тварин. Шуліка Ранн щодня гладшав, бо скрізь знаходив чим поживитися — трупи різних тварин. А повертаючись увечері на відпочинок, він приносив свіжі новини звірям, які були занадто слабкими, щоб вирушити на пошуки нових місць для полювання. Він повідомив, що сонце висушило нові частини Джунглів і що тепер навколо на три дні льоту в усі боки все вигоріло дощенту.

Мауглі, який досі не знав, що таке голод, тепер харчувався навіть старим трирічним медом, який діставав із залишених вуликів у скелях, хоча цей мед був чорний, наче дикі сливи.

Він розшукував собі їжу в дуплах дерев, під корою, їв ос, дістаючи їх із гнізд. Усі тварини в Джунглях перетворилися на скелети, обтягнуті шкірою, і Багіра змушена була полювати тричі на ніч, та й то не наїдалася. Проте найгіршим лихом була нестача води, потерпання від спеки. Народ Джунглів п’є нечасто, але багато.

А посуха тим часом дужчала й дужчала. Зникали останні сліди вологи. Нарешті прийшов час, коли русло Вайнганги стало єдиним місцем, де між потрісканими берегами можна було знайти струмінь води. І ось дикий слон Гаті, якому було сто років або й більше, в один із цих тяжких днів побачив, що серед русла річки оголилася довга блакитнувата скеля. Він знав, що це була Скеля Миру. Побачивши її, Гаті підняв хобот і почав трубити, оголошуючи Водне Перемир’я, як робив це п’ятдесят років тому його батько. Олені, дикі свині, буйволи підхопили крик Гаті й повторили його своїми хрипкими слабкими голосами. А шуліка Ранн, у свою чергу, зі свистом і клекотом ширяв колами над Джунглями, оголошуючи про перемир’я всім Народам.

За Законом Джунглів карається на смерть будь-яке вбивство, вчинене поруч з місцями водопою, якщо було проголошене Водне Перемир’я. Закон цей ґрунтується на тому, що пиття важливіше, ніж їжа. Кожен із мешканців Джунглів може чимось поживитися, навіть якщо й немає справжньої дичини. Але вода залишається водою, і її нічим не можна замінити. Тому коли залишається лише одне місце, де можна знайти воду, будь-яке полювання припиняється там, де збирається Народ Джунглів, щоб утамувати спрагу.

У звичайний час, коли води достатньо, кожен, хто приходить на водопій до берега річки Вайнганги чи до іншого місця, ризикує віддати за це життя. І треба сказати, що саме цей ризик значною мірою спричиняється до різних пригод для багатьох представників Народу Джунглів. Дуже принадним здається скрадатися серед нічного мороку так, щоб не поворухнувся жоден листочок; чи бродити по коліна у воді серед бурхливого потоку, який стишує всі інші звуки й не дозволяє чути, що відбувається позаду; чи пити воду, постійно озираючись і тримаючи кожен м’яз напруженим, аби щомиті бути готовим до відчайдушного стрибка; покачатися потім на піщаному березі й повернутися з повним черевом і мокрою мордою до стада, яке позирає на сміливця очима, повними подиву й заздрості. Все це для молодих оленів зі ще блискучими рогами є джерелом насолоди, гострішої саме тому, що будь-якої миті Шер-Хан чи Багіра можуть вистежити й схопити сміливця.