Редьярд Кіплінґ - Мауглі

— А що ж, може, й доведеться, — сказала Багіра, насмішкувато дивлячись йому просто в очі, — може, й доведеться… Фу, Шер-Хан, що це за гидоту ти притягнув сюди?

— Це людятина! — зневажливо сказав Шер-Хан. — Я убив його годину тому.

І він відійшов убік, продовжуючи щось бурмотіти про себе.

Весь натовп звірів, які чули останні слова тигра, розхвилювався і стривожено зашепотів. Цей шепіт дедалі гучнішав і скоро перетворився на крик:

— Людину! Чуєте: він говорить — людину! Він убив людину! — І всі подивилися на Гаті, дикого слона, який продовжував стояти, наче не помічаючи, що відбувалося навколо. Гаті робить усе в свій час, і в цьому полягає одна з причин його довгого життя.

— У такий час, як зараз, убити людину! Хіба для нього не вистачило іншої дичини? — гнівно сказала Багіра, виходячи із брудної води й обтрушуючи лапи.

— Я убив його не заради їжі, а просто так! — голосно сказав тигр. І знову звірі зашепотіли ще голосніше від жаху, а зіркі маленькі очі Гаті блиснули в бік Шер-Хана.

— Так, заради сміху! — ревів Шер-Хан. — А тепер я прийшов сюди, щоб напитися й помитися! Чи не думаєте ви заборонити мені зробити це?

Спина Багіри почала вже вигинатися, наче бамбукове стебло під час сильного вітру. Це означало, що вона дійшла до останньої межі роздратування. Але раптом Гаті рішуче підняв угору хобот і спокійно промовив:

— То ти убив заради сміху? А коли Гаті ставить запитання, то не варто мовчати й краще відповідати одразу.

— Так, заради сміху. Це була моя дичина й моє право. Ти повинен це добре знати, Гаті. — Шер-Хан намагався говорити шанобливим тоном.

— Так, я це знаю, — відповів Гаті й, трохи помовчавши, запитав тигра:

— Ти вже напився?

— На ніч вистачить.

— Тоді йди. Річка для того, щоб пити, а не для того, щоб пустувати. Тільки кульгавому тигру може спасти на думку вихвалятися своїм «правом» у такий важкий час, коли ми страждаємо всі разом, і люди не менше за нас, Народу Джунглів! Вимився ти чи ні — однаково. Йди до свого лігва, Шер-Хане!

Останні слова Гаті прогриміли, як труба, а три його сини вже зробили крок у напрямку до тигра, та погроза виявилася марною. Шер-Хан швидко майнув убік, але цього разу навіть без бурчання. Він знав, як це відомо будь-кому в Джунглях, що врешті-решт Гаті тут володар.

— Про яке право говорив зараз Шер-Хан? — пошепки запитав Мауглі в Багіри. — Адже вбивати людину завжди принизливо. Так говорить Закон. А тим часом Гаті сказав…

— Запитай краще в самого Гаті, Маленький Брате. Чи мав він на це право, чи ні, але якби не втрутився Гаті, я би провчила цього кульгавого різника. Прийти до Скелі Миру, вбивши людину, та ще й хизуватися цим! Лише шакал здатен на таку підлість. І ще, до того ж, бруднити чисту воду!

Мауглі зачекав трохи (тому що ніхто не звертався до Гаті одразу, добре не зосередившись) і потім голосно сказав:

— Про яке право згадував Шер-Хан, о Гаті? — Обидва береги луною повторили запитання хлопчика, бо всі племена Джунглів не могли приховати своєї зацікавленості. Всі вони звернули увагу на те, що в словах тигра і у відповіді Гаті було щось незрозуміле для них. Лише Балу мовчав, не виявляючи цікавості — він поринув у свої думки, наче знав щось, чого не знали інші.

— Це дуже давня історія, — сказав Гаті, — давніша за самі Джунглі. Поводьтеся якомога тихіше — я звертаюся до обох берегів, — і я розповім вам цю історію.

Кілька хвилин дикі свині й буйволи штовхалися й фиркали; потім ватажки різних стад повторили один за одним: «Ми готові слухати», і Гаті, зробивши кілька кроків уперед, увійшов по коліно у воду, ближче до Скелі Миру. Хоча він був худим і його шкіру поорали зморшки, хоча його бивні були жовтими, всі бачили, що саме він — Володар Джунглів.

— Ви знаєте, діти, — почав Гаті, — що з усіх істот ви найбільше боїтеся людину.

Всі одноголосно повторили, що це дійсно так.

— Ця історія стосується і тебе, Маленький Брате, — сказала Багіра Мауглі.

— Мене? Як так? Адже я належу до Зграї Вовків Вільного Племені, — запротестував хлопчик. — Що спільного в мене з людиною?

— Однак ніхто з вас не знає, чому ви всі боїтеся людину, — продовжував Гаті. — І тепер я вам розповім. Коли розпочалася історія Джунглів (а коли саме це було, ніхто не знає), ми, Народ Джунглів, усі жили разом і не боялися одне одного. В ті давні часи не було посух: листя, квіти й плоди одночасно росли на деревах. І ніхто з нас не їв нічого іншого, крім листя, квітів, трав, плодів чи кори.