Карло Коллоді - Пригоди Піноккіо

— Та де ж твій обіцяний берег? — запитав старий, щодалі більше непокоячись і напружуючи зір, як старий кравець, який засиляє нитку в голку. — Окрім неба й моря нічого довкруж не видко!

— Та заспокойтеся, тату, я бачу берег, — сказав Дерев’яний Хлопчик, — будьте певні, в мене очі, як у кішки, і вночі я бачу навіть ліпше, ніж удень.

Добра душа, Піноккіо вдавав упевненість, насправді ж його мужність танула, як сніг під палючим сонцем. Сили його згасали, він дихав щораз важче. Він відчував, що не може більше плисти, а берега й справді ще не було видно.

Хлопчина плив, доки йому вистачало духу. Потім він повернув голову до Джеппетто і сказав, задихаючись:

— Любий тату… допоможіть мені… я помираю!

Батько з сином уже приготувалися до смерті, аж у цей момент почули хрипкий голос, що звучав, як засмучена гітара:

— Хто тут помирає?

— Я і мій бідолашний батько.

— Цей голос мені знайомий. Ти Піноккіо!

— Цілком правильно. А ти?

— Я Тунець, твій товариш по нещастю в череві Акули.

— Як же ти зумів втекти?

— Я наслідував твій приклад. Ти показав мені, як це робиться, і я також утік услід за тобою.

— Мій любий Тунець, ти з’явився вчасно. Благаю тебе іменем твоїх діток: допоможи нам, інакше ми пропали.

— Охоче, від щирого серця! Візьміться за мого хвоста, і я вас потягну. За чотири хвилини ви будете на березі.

Піноккіо і Джеппетто, як ви самі розумієте, не змусили двічі просити себе. Та замість того, щоб узятися за хвоста, вони осідлали Тунця, вирішивши, що так зручніше.

— Не важко тобі? — запитав Піноккіо.

— Важко? Що ти! Мені здається, що на моїй спині лежать дві мушлі, — заспокоїв їх Тунець, що був сильний, як угодоване теля.

Досягнувши берега, Піноккіо зістрибнув сам, а потім допоміг зійти батькові. Після цього він схвильовано сказав Тунцеві:

— Друже мій, ти врятував мого батька. Мені навіть бракує слів… Дозволь мені принаймні поцілувати тебе на знак моєї вічної вдячності.

Тунець висунув свою морду з води. Піноккіо опустився на коліна і закарбував найніжніший поцілунок на риб’ячій морді.

Зніяковілий Тунець, що не звик до такої зливи щирих почуттів, зворушений до самісінького серця, миттю зник під водою, аби ніхто не побачив його сліз.

Зоріло.

Піноккіо простягнув руку своєму батькові Джеппетто, що ледве стояв на ногах, і сказав:

— Обіпріться на мою руку, любий татку, нам час вирушати. Ми підемо поволі, як черепахи, а якщо втомимося, то відпочинемо на узбіччі.

— А куди ми підемо? — запитав Джеппетто.

— Підемо шукати будинок або хатину, де нам подадуть шматок хліба та оберемок соломи, щоб ми могли виспатися.

Та не встигли вони подолали і ста кроків, як побачили край дороги дві огидні пики, що просили милостиню.

Це були Кіт і Лисиця, але їх важко було впізнати. Уявіть собі, що Кіт, прикидаючись сліпим, за цей час і справді втратив зір. А Лисиця страшенно постаріла — облізла, посивіла і навіть втратила хвоста. А сталось це ось як: злодійка потрапила у велику халепу і одного чудового дня змушена була продати свого розкішного хвоста мандрівному торговцеві, який зладнав із нього пічного віничка.

— Ой, Піноккіо! — вигукнула Лисиця страждальним голосом. — Подай нам, бідним калікам, маленьку милостиню!

— …милостиню! — повторив Кіт.

— Прощавайте, лицеміри! — відповів Дерев’яний Хлопчик. — Ви мене раз ошукали, вдруге — зась!

— Повір нам, Піноккіо, тепер ми справді бідні й нещасні.

— …нещасні! — повторив Кіт.

— Якщо ви бідні, то по заслугах. Пригадуєте прислів’я: «Краденим добром не збудуєш будинок»? Прощавайте, шахраї!

— Пожалійте нас! — …нас!

— Прощавайте, пройдисвіти! Згадайте лишень прислів’я: «Крадена пшениця в їжу не годиться».

— Будьте милостивими!

— … милостивими! — повторив Кіт.

— Прощавайте, злодюги! Затямте мудрість: «Хто куртку ближнього загріб, той без сорочки ляже в труну».

По цих словах Піноккіо і Джеппетто спокійно рушили далі. Подолавши ще сто важких кроків, край стежини посеред поля вони побачили красиву солом’яну хатину з череп’яним дахом.

— У цій хатині хтось живе, — сказав Піноккіо, — підійдімо і постукаймо.

Вони підійшли і постукали у двері.

— Хто там? — пролунав голосок ізсередини.

— Нещасний батько і нещасний син, що не мають ні хліба, ні даху над головою, — відповів Дерев’яний Хлопчик.

— Поверніть ключ, двері й відчиняться, — вимовив голосок.

Піноккіо повернув ключ, двері відчинилися. Увійшовши до хатини, вони роззирнулись на всі боки, але нікого не побачили.