Карло Коллоді - Пригоди Піноккіо

— Я теж упізнав тебе, — сказав Джеппетто, — і мені дуже хотілося повернутися. Але як? Море було бурхливе, і велика хвиля перекинула мого човника. На лихо, мене помітила страшна Акула, що саме плавала неподалік. Вона кинулася на мене і проковтнула, як пігулку.

— І давно ви тут в ув’язненні? — запитав Піноккіо.

— Скоро вже два роки. Два роки, мій любий Піноккіо, що здалися мені двома сторіччями.

— А як же ви тут жили? І де ви дістали свічку? І хто вам дав сірники?

— Я тобі все розповім. Ти тільки уяви, та сама буря, що потопила мого маленького човника, перекинула також одне торгове судно. Всі матроси щасливо врятувалися, але корабель потонув, і ненаситна Акула того дня проковтнула його.

— Як! Проковтнула корабель одним духом? — здивувався Піноккіо.

— Так, одним духом. Тільки щоглу вона виплюнула, бо щогла застрягла у неї між зубів, як риб’яча кістка.

На моє велике щастя, на кораблі було м’ясо, сухарі в коробках, підсмажений хліб, вино в пляшках, родзинки, швейцарський сир, кава, цукор, а також стеаринові свічки і сірники.

Цим я підтримував своє життя два роки. Та склад спорожнів, і ось ця свічка, яку ти тут бачиш, — остання.

— А потім?…

— А потім, мій любий, ми обидва залишимося в пітьмі.

— У такому разі, мій любий татусю, — сказав Піноккіо, — ми не повинні гаяти часу. Ми маємо негайно подумати про втечу.

— Про втечу? Яким чином?

— Ми маємо пробратися через пащу Акули і вистрибнути в море.

— Це легко сказати, мій любий Піноккіо. Річ у тому, що я не вмію плавати.

— Пусте!.. Ви сядете мені на плечі. Я хороший плавець і зможу доправити вас на берег неушкодженим.

— Це тобі лише здається, мій любий хлопчику, — заперечив Джеппетто, скрушно похитавши головою і гірко усміхнувшись. — Невже ти думаєш, що такому маленькому Дерев’яному Хлопчикові, як ти, стане сил нести мене на плечах?

— Спробуйте, і ви побачите! А якщо нам судилося померти, то ми, принаймні, помремо разом.

І, не гаючи часу, Піноккіо пішов уперед, сказавши своєму батькові:

— Ідіть за мною і не бійтеся!

Так вони подолали чималу відстань, минули весь шлунок й увесь тулуб Акули. Та коли вони досягли місця, де починалася горлянка чудовиська, визнали за потрібне зупинитися, роззирнутися і вибрати найбільш слушний момент для втечі.

Треба сказати, що Акула була дуже стара, страждала на астму і серцеву недостатність, а тому змушена була спати з відкритою пащею. Тому Піноккіо, що стояв унизу біля пащі і спостерігав, зміг побачити зоряне небо і місячне сяйво.

— Ось і слушний момент для втечі, — прошепотів він батькові на вухо. — Акула спить, як бабак, а море спокійне і світле. Прямуйте за мною, тату! Ми скоро будемо на свободі.

Сказано — зроблено. Вони видерлися по горлянці морського чудовиська нагору і, опинившись у величезній пащі, пройшли навшпиньках по язику — язик був широкий і довгий, як садова доріжка. Але в той момент, коли вони вже було приготувалися кинутися в море… Акула розчхалася. І, чхаючи, вона з такою силою відкинулася назад, що Піноккіо і Джеппетто знову залетіли до шлунка чудовиська.

Стрімкий поштовх загасив свічку, і батько з сином залишилися у цілковитій пітьмі.

— Що ж тепер робити? — запитав Піноккіо дуже серйозно.

— Ось тепер нам кінець, мій хлопчику.

— Чому кінець? Дайте мені руку, тату, і намагайтеся не послизнутися.

— Куди ти мене ведеш?

— Ми маємо спробувати ще раз. Ідіть за мною і не бійтеся.

Піноккіо взяв батька за руку, і вони знову на пальчиках піднялись по горлянці чудовиська вгору, пройшли язиком і перелізли через усі три ряди величезних зубів. Перш ніж стрибнути, Дерев’яний Хлопчик сказав своєму батькові:

— Сідайте на плечі і тримайтеся міцніше. Все решта — моя справа.

Джеппетто всівся на плечах Піноккіо, і той упевнено стрибнув у море.

Море було спокійне, повний місяць осявав усе довкола, Акула спала, і її сон був такий глибокий та міцний, що й гарматою не збудиш.

Що сили працюючи руками, Піноккіо плив уперед. Незабаром він помітив, що батька стало лихоманити, адже його ноги були наполовину занурені у воду.

Від холоду чи від страху? Невідомо… Можливо, від того й того. Піноккіо вирішив, що старий тремтить од страху, і став його заспокоювати:

— Тримайтеся, тату! За кілька хвилин ми живі й здорові стоятимемо на твердій землі.