Карло Коллоді - Пригоди Піноккіо

— Що значить рак? Та як ви смієте таке казати? Щоб ви знали, я Дерев’яний Хлопчик!

— Дерев’яний Хлопчик? — повторив Рибалка. — Мушу визнати, помилився. Слово честі, рибу такого виду я ще не бачив. Тим ліпше — бо я з’їм тебе ще з більшим задоволенням.

— Ви мене з’їсте? Невже вам і досі невтямки, що я зовсім не риба? Хіба ви не помічаєте, що я розмовляю і думаю достоту, як і ви?

— Цілком правильно, — підтвердив Зелений Рибалка. — А якщо ти риба, яка має щастя розмовляти і думати так само, як я, то хочу віддати належне, тобто те, на що ти справді заслужив.

— А що це за належне?

— На знак моєї дружби та особливої пошани ти можеш особисто вибрати спосіб свого приготування. Як ти хочеш, щоб тебе приготували: засмажили на пательні чи зварили в горщику, в томатному соусі?

— Відверто кажучи, — відповів Піноккіо, — коли ви вже надали мені право вибору, то ліпше за все звільніть мене, і я повернуся додому.

— Ти, мабуть, жартуєш? Невже ти думаєш, що я проґавлю нагоду поласувати такою рідкісною рибою? Не щодня у цих водах трапляється риба з родини дерев’яних хлопчиків. Дозволь мені зробити так: я тебе засмажу на пательні разом зі всіма іншими рибами, і ти будеш задоволений. Смажитися в компанії таки приємніше.

Почувши цю звістку, нещасний Піноккіо почав плакати, вити і благати про помилування. Він сказав із сльозами:

— Ох, якби я пішов до школи… Але моїх товариші ошукали мене, я довірився їм, і тепер мене за це покарано… У-у-у, у-у-у!..

Піноккіо звивався, як вугор, і докладав усіх зусиль, аби звільнитися від лап Зеленого Рибалки, і той ухопив пучок щонайміцнішого очерету, зв’язав Дерев’яному Хлопчикові руки й ноги, як ковбасу, і кинув його в горщик до інших рибин.

Потім він дістав величезну дерев’яну тарілку з борошном і висипав у неї всю рибу. Рибу він обкачав у борошні й одну по одній відправляв на пательню.

Першими попливли в киплячій олії бідолашні червоноборідки, за ними пішли маленькі окунці, потім тріска, кефаль і сардинки. Нарешті дійшла черга до Піноккіо. Узрівши смерть перед очима (та ще й таку огидну смерть!), Дерев’яний Хлопчик відчув, як його пройняв невимовний жах.

Тільки поглядом бідаха благав про пощаду. Та Зелений Рибалка на це не зважав. Він п’ять або шість разів обкачав Піноккіо в борошні, допоки той став білий, як гіпсова лялька. Потім ухопив його за голову і…

У той момент, коли Рибалка збирався кинути Піноккіо у пательню, до печери увійшов великий собака, якого сюди принадив сильний запах смаженини.

— Ану геть звідси! — прикрикнув на нього Рибалка, досі тримаючи Піноккіо в руці, і замахнувся на пса.

Та собака був страшенно голодний, скавчав і виляв хвостом, немов благаючи: «Дай мені трішки смаженої риби, і я дам тобі спокій».

— Геть, я сказав! — повторив Рибалка і замірився дати собаці копняка.

Але пес не звик, щоб із ним так поводилися. Він вишкірився, зблиснувши страшними гострими зубами, і втупив лютий погляд на Зеленого Рибалку.

Аж раптом у печері пролунав кволий голосок:

— Врятуй мене, Алідоро! Якщо ти мене не врятуєш, я пропав!

Собака відразу ж упізнав голос Піноккіо. На своє превелике здивування він виявив, що цей голосок чути з борошняної грудки, яку Рибалка тримає у своїх руках-лопатах.

І що ж тоді зробив Алідоро? Він підскочив, ухопив борошняну грудку, обережно взяв її в зуби і блискавкою вишмигнув із печери.

Рибалка страшенно розлютився, адже в нього вкрали рибу, яку він так мріяв з’їсти. Він кинувся слідом за собакою, але, зробивши кілька кроків, сильно закашлявся і змушений був повернутися.

Алідоро ж у цей час уже мчав стежкою, що вела до села. Там він зупинився й обережно поклав Піноккіо на землю.

— Як мені тобі віддячити? — сказав Піноккіо.

— Пусте, — відповів собака. — Ти мене врятував — жоден учинок не залишається без нагороди. Адже всі на світі мають допомагати один одному.

— Як ти потрапив до печери?

— Я все ще лежав на березі, як раптом вітер доніс казкові пахощі смаженої риби. Ці пахощі розбурхали мій апетит і приманили мене туди. Якби я прийшов на хвилину пізніше…

— Ні слова більше! — скрикнув Піноккіо, знову спітнівши від жаху, — ні слова більше! Якби ти хоч на хвилину спізнився, мене б уже засмажили і проковтнули. Брр!.. Од самої цієї думки дрижаки проймають!