Карло Коллоді - Пригоди Піноккіо

Під час цієї відчайдушної гонитви була одна страшна мить, одна секунда, коли Піноккіо думав, що пропав, бо Алідоро, собака-шукач, мало не наздогнав його.

Дерев’яний Хлопчик уже чув у себе за спиною хекання страшного звіра і навіть відчував його гаряче дихання.

На щастя, берег був близько, до моря залишалося всього кілька кроків.

Щойно наш герой досяг берега, він зробив надзвичайний стрибок, щось на зразок стрибка щуки, і плюснувся далеко у воду. Алідоро охоче зупинився б, але з розгону теж полетів у воду. А нещасний не вмів плавати. Він заборсав лапами, щоб утриматися на поверхні, та що більше він хлюпався, то глибше його голова йшла під воду.

Пес із жахом закотив очі і прогарчав:

— Я тону, я тону!

— То йди до дідька! — відповів здаля йому Піноккіо, що уже почувався в безпеці.

— Допоможи мені, любий Піноккіо!.. Врятуй мене від смерті!..

Від цього розпачливого благання Піноккіо, що взагалі-то мав чуйне серце, зглянувся і крикнув собаці:

— Якщо я тебе врятую, ти обіцяєш дати спокій мені і більше не гнатися за мною?

— Обіцяю! Обіцяю тобі! Тільки скоріше, будь ласка! Якщо ти загаєшся ще півхвилини, я пропав!

Піноккіо трохи зачекав. Потім він пригадав батьківську примовку: «Роблячи добру справу, ти нічого не втрачаєш», поплив до Алідоро, схопив його обома руками за хвоста і витягнув на сушу здоровим і неушкодженим.

Бідолашний собака впав на всі чотири лапи. Він наковтався стільки солоної води, що роздувся, як м’яч. А проте Піноккіо йому не дуже довіряв, тож уважав за доцільне знову повернутись у море. Він відплив на певну відстань від берега і крикнув урятованому другові:

— Прощавай, Алідоро! Щасливої дороги і всіх благ!

— Прощавай, Піноккіо! — відповів собака. — Дякую тобі за порятунок від смерті! Ти мені дуже прислужився, добрий вчинок завжди винагороджується. Можливо, ми ще зустрінемося.

Піноккіо поплив далі вздовж берега. Нарешті він вирішив, що досяг безпечної відстані, і, озирнувшись, побачив у скелі печеру, з якої валував стовп диму.

«У цій печері, — подумав він, — очевидно, горить багаття. Чудово! Можна буде обсушитися й зігрітися, а там… або пан, або пропав».

Дійшовши такого висновку, він поплив до скелі. І коли він збирався видертися на неї, раптом з води щось піднялося і потягло його за собою. Він спробував утекти, але пізно, бо, на свій превеликий подив, опинився у величезних сітях серед безлічі риб різних видів і розмірів, що били хвостами і відчайдушно борсалися.

І тут він побачив, як із печери вийшов рибалка — такий потворний, такий потворний, ніби морське чудисько. Замість волосся в нього на голові стирчав грубий пучок зеленої трави, все його тіло було зеленого кольору, і очі зелені, і зелена довжелезна борода. Він скидався на гігантську зелену ящірку, що раптом стала на задні лапи.

Витягнувши сіті з води, рибалка задоволено мовив:

— Ото пощастило! Ото я сьогодні напхаю своє черево рибою!

«Ох і пощастило ж мені, що я не риба», — подумав Піноккіо і трохи заспокоївся.

Повні тенета риби зелена потвора в людській подобі затягла в темну, закопчену димом печеру, посеред якої шипіла пательня з олією, що тільки посилювала огидний запах ворвані. [4] Ворвань — жир, що його добувають із туш морських тварин і риб.

— Що ж, подивімося, яку рибку зловили наші сіті, — сказав Зелений Рибалка, потираючи долоні, засунув туди руку завбільшки з лопату і витягнув кілька рибок.

— Які дивовижні рибки! — сказав він і з задоволенням обнюхав їх.

А понюхавши, кинув рибини у порожній горщик. Цю доволі дивну операцію він повторив кілька разів. Щоразу, виймаючи з тенет рибу, він вигукував із радісним передчуттям:

— Яка чудова тріска!

— Яка вишукана кефаль!

— Яка чарівна камбала!

— Який чудовий морський окунь!

— Які милі сардинки!

Можете не сумніватися, що тріска, кефаль, камбала, окунь і сардинки потрапляли в той самий горщик.

Останнім у сітях був Піноккіо.

Витягнувши його, Рибалка здивовано вирячив свої великі зелені баньки і вигукнув майже зі страхом:

— А це що за риба? Не можу пригадати, щоб я їв колись таку!

І він пильно оглянув Піноккіо. Після ретельного вивчення нарешті сказав:

— Зрозуміло. Це, очевидно, морський рак.

Піноккіо образився, що його прийняли за рака, і промовив сердито: