Карло Коллоді - Пригоди Піноккіо

— Чому?

— Бо всі діти, які не прислухаються порад людей зі значно більшим життєвим досвідом, завжди потрапляють у халепу.

— О, я це вже добре затямив із власного сумного досвіду, — сказав Піноккіо. — Зараз я точно не потраплю на цей гачок.

— Життя покаже, чи щирий ти зі мною зараз, життя покаже…

Аби більше не виглядати марнослівним і не розкидатися обіцянками, Піноккіо попрощався з доброю Феєю, що стала йому за матір, і, наміряючись справді додержати свого слова, з веселим свистом вистрибнув з будинку.

Не минуло й години, як він обійшов усіх своїх друзів і ґречно запросив їх на свято.

Одні щиро приймали запрошення, інших довелося трохи припрошувати, та, коли дізнавалися, що хлібці для вмочування в каву з молоком намащуватимуть маслом з обох боків, то одразу ж міняли свою думку і всі, як один, казали:

— Ми залюбки прийдемо, і все це для того, щоб тебе потішити.

Серед усіх своїх шкільних товаришів Піноккіо виокремлював одного, якого вважав особливо близьким. Його звали Ромео, та він мав прізвисько Ґніт. Це був худорлявий, кволенький, блідуватий хлопчина, що справді скидався на новий ґніт у восковій свічці.

Ґніт був найледачіший і найбезсоромніший хлопчисько у всій школі, проте Піноккіо його страшенно любив. І ось він пішов до нього, щоб і його запросити, та не застав удома. Він зайшов удруге і втретє, але марно.

Де його шукати? Піноккіо обнишпорив усі закутки і пролази й нарешті виявив Ґнота у критому дворі одного сільського будинку.

— Що ти тут робиш? — запитав Піноккіо.

— Я чекаю півночі, щоб вирушити в подорож.

— Куди?

— Далеко-далеко-далеко.

— А я вже тричі був у тебе вдома і скрізь шукав тебе!..

— А чого ти хочеш від мене?

— Ти хіба не знаєш грандіозну новину? Ти не знаєш, яке велике щастя на мене чекає?

— Яке?

— Від завтра дня я більше не буду Дерев’яним Хлопчик, а стану справжнім, як ти й усі інші.

— Що ж, вітаю.

— То я чекаю тебе завтра?

— Але ж я сказав тобі, що сьогодні вночі вирушаю в мандрівку.

— О котрій годині?

— Скоро.

— А куди?

— Я вирушаю в країну… у найпрекраснішу країну на світі — у справжнісіньку країну блаженства і гультяйства!

— А як називається ця країна?

— Вона називається Країною Розваг. Поїдеш зі мною?

— Ні, я не поїду.

— Даремно, Піноккіо! Повір мені, ти пошкодуєш, що не поїхав. Для нас, хлопчаків, годі й шукати кращої країни. Там немає ні шкіл, ні вчителів, ні книжок. Там не треба вчитися. У четвер там вихідний, а тиждень складається з шести четвергів та однієї неділі. Ти лишень уяви: осінні канікули там починаються першого січня і закінчуються тридцять першого грудня. Ось така країна мені до душі. Так має бути у всіх цивілізованих країнах!

— А все-таки, що люди роблять у Країні Розваг?

— Веселяться з ранку до вечора. Увечері лягають спати, а наступного дня все по колу. Що скажеш на це?

— Гм! — вимовив Піноккіо і закивав головою, що мало означати: «Я не проти такого способу життя!»

— Отже, підеш зі мною? Так чи ні? Вирішуй!

— Ні, ні і ще раз ні! Я обіцяв моїй добрій Феї стати чемним хлопчиком, і я додержу своєї обіцянки. До речі, сонце вже сідає. Я мушу повертатися додому. Отже, бувай здоровий, щасливої дороги!

— Куди ти поспішаєш?

— Додому. Моя добра Фея просила, щоб я до смерку був удома.

— Зажди ще зо дві хвильки.

— Я запізнюся.

— Тільки дві хвилини.

— Але Фея мене лаятиме!

— Та хай свариться. Накричиться вдосталь і вгамується, ти ж знаєш цих дорослих, вони одержують від сварок неймовірне задоволення, невже ти можеш позбавити свою любу Фею такої приємності? — лукаво вимовив Ґніт.

— А як ти подорожуватимеш? Сам чи з кимсь?

— Сам? Та нас зібралась цілісінька ватага — більше ста хлопців!

— Ви йдете пішки?

— Ти що, з глузду з’їхав? Пішки! Зараз приїде фургон, який прихопить мене і повезе в омріяну країну.

— Я усе віддав би за те, щоб фургон з’явився негайно!

— Чому?

— Хочу подивитися, як ви від’їжджатимете.

— Почекай ще трохи, і ти побачиш.

— Ні, ні. Я піду додому.

— Всього лишень дві хвилини!

— Я і так дуже затримався. Фея непокоїтиметься.

— Бідолашна Фея! Може, ти боїшся, що тебе кажани з’їдять?

— А ти цілком упевнений у тому, — поцікавився Піноккіо, — що в тій країні справді немає жодної школи?

— Навіть натяку!

— І ніяких учителів?

— Жоднісінького!

— І там не треба вчитися?

— Ні-ні-ні!

— Яка чудова країна! — вигукнув Піноккіо, і в нього навіть слинки потекли. — Яка чудова країна! Хоча я там ніколи не був, але я можу собі уявити.