Італійський народ - Італійські казки

— Допоможи мені чим-небудь, сестро, — стала благати Вітторія. — Дай хоч трохи хліба моїм голодним дітям.

— Де ви взялися, дармоїди, на мою голову! — крикнула Анна-Марія. — Спершу поприбирай у мене в домі, вичисти в хліві, нагодуй і напій худобу, обсапай город, а тоді будеш просити.

Вітторія прибрала їй у домі, вичистила в хліві, попорала корів, подоїла їх, весь бур’ян у городі виполола, тоді зайшла до будинку.

— А тепер ще спечи хліб, — наказала Анна-Марія.

Коли хліб витягли з печі, то сестра Анна-Марія узяла найменше хлібеня та й подала його своїй сестрі Вітторії.

— Можеш приходити ще й завтра, — сказала, виряджаючи Вітторію, Анна-Марія. А нишком подумала: «Стривай-но, поділиш таке хлібеня на п’ятьох, то недовго вони в тебе будуть отакі червонощокі».

Прийшла Вітторія на другий день, а лиха сестра Анна-Марія позагадувала їй ще більше роботи, ніж учора. А дала за все Вітторії ще менше хлібеня. І вирішила тоді Вітторія сестру перехитрити. Замісивши в багачки хліб, вона не помила рук, а, прийшовши додому, позшкрібала з них прилипле тісто й борошно у казанець, що кипів на вогні. Тож діти мали до шматочка хліба ще ріденьку, але смачну затірку і полягали спати майже не голодні.

Так робила Вітторія щоразу, коли замішувала тісто на хліб, тому щічки в її дітей все були рожеві.

Якось Вітторія сиділа в сестри на подвір’ї і молола в жорнах зерно. Коли бачить — у ворота заходить старий жебрак.

— Дайте, добра жіночко, шматочок хліба, — попросив старий. — За цілісінький день я рісочки в роті не мав.

— Нагодувала б я вас, чоловіче добрий, та я тут не господиня. Ідіть попросіть у моєї сестри.

Почула це Анна-Марія, вибігла з хати та як накинеться на бідолашного жебрака:

— Іди звідси геть, старцюго, бо зараз собаку нацькую!

За Анною-Марією вибіг її синок. Він нахапав камінців під ногами та й ну жбурляти ними на старого.

Дідусь повернувся, щоб іти, а Вітторія шепнула йому:

— Чекайте мене ввечері на роздоріжжі коло великих олив.

Упоралась вона з роботою в сестри й пішла додому. На камені біля олив її справді чекав старець. Вітторія дістала з кошика загорнуте в хустину хлібеня, розломила його на шість рівних шматочків і віддала один старцеві.

Той узяв хліб і запитав:

— Чию ж це ти пайку мені віддала, жінко добра?

— У мене п’ятеро дітей, а я шоста, — відповіла йому Вітторія. — Отже, віддала вам свою пайку. Та ви не турбуйтесь, я сьогодні добре наробилась, хутко засну. А хто спить, той їсти не просить.

— Дякую тобі красненько, люба жіночко, — сказав старий. — Може, і тобі стану колись у пригоді.

Минуло кілька днів відтоді, як Вітторія працювала в сестри. Аж ось мазун Анни-Марії глянув на небо і побачив, що там ширяє орел. І скортіло раптом хлопцеві погратися з орлом, бо в нього, виявляється, такої цяцьки тільки й бракувало.

Анна-Марія так годила своєму синкові, що коли б їй крила, вона миттю шугнула б у небо ловити орла. Та що крил вона не мала, то почала благати свого вариводу, щоб погрався іншими цяцьками. Проте хлопець вимагав тільки орла, а не діставши його, заходився верещати. І не стуляв рота цілісінький день, так що всі до вечора замалим не поглухли, а сам він захворів.

— А як там твої діти, — спитала в сестри Анна-Марія, — чи здорові?

— Нічого, здорові, — одказала Вітторія.

Анну-Марію аж скривило від заздрощів. Вона послала Вітторію працювати на поле, а сама мерщій побігла до неї додому. Як побачила, які в сестри веселі, свіжі й чемні діти, то ледь не заплакала з горя.

— Ну, небожатка мої любі, щоб вам пуття не було, чим це вас мати годує, що ви такі повнощокі та веселі? — І зозла аж ущипнула найменшого хлопчика.

— Та мама нам варить затірку, — сказав старшенький хлопчик.

— Затірку? А де ж вона борошно бере?

— Мама, як прийде додому, то зшкрібає з долонь у казанець тісто з борошном, — сказала дівчинка.

«Он воно що!» — аж затрусилася з гніву Анна-Марія.

Того вечора вона примусила сестру добре пообмивати руки, а наприкінці прогнала її геть, не давши навіть шматка хліба дітям.

Пішла сердешна Вітторія додому з порожнім кошиком. От підходить вона у розпачі до олив на роздоріжжі, стала й тяжко загадалася. Що вона скаже дома голодним діткам і чим їх сьогодні нагодує? Озирнулася довкола і раптом побачила край шляху три чималі камінці. Взяла вона їх, поклала в кошик і прикрила фартухом.

Очікуючи матір, діти, як завжди, принесли води, помили добре казанця й розпалили в печі. Коли Вітторія прийшла, вода вже закипіла.