Італійський народ - Італійські казки

Селяни слухали з іскрою надії.

— А коли в мене не буде капітана, — провадив граф, — то з ким я ввечері гратиму в лото?

Селяни попадали навколішки:

— Згляньтесь над нами, синьйоре графе, допоможіть нам!

А солдати осторонь позіхають собі та мастять олією вуса. Граф знову похитав головою і сказав:

По цих словах солдати, все ще позіхаючи, взяли рушниці і, наставивши гострі багнети на селян, стали тіснити їх з подвір’я.

Спантеличені селяни вернулися на майдан, не знаючи, що робити далі. Тоді найстаріший з них, той, що розмовляв із графом, вигукнув:

— Треба нам викликати Мазіно!

Написали вони листа й надіслали до Мазіно в Африку. І якось увечері, коли всі чоловіки знов зібралися біля великого багаття на майдані, з’явився Мазіно. Всі кинулися його обіймати, пригощати і, звісно, питати: «Ну, де ти був?», і «Що бачив?», і «Знаєш, які ми тут нещасні?»

Мазіно спочатку вислухав усіх, тоді сказав:

— У Африці я бачив людожерів, що не можуть їсти людей і живляться трав’яними кониками; в пустелі я бачив одного шаленця, що відпустив собі нігті дванадцять метрів завдовжки, — думав докопатись ними до води; у морі я бачив рибину в черевикові й пантофлі: вона хотіла, щоб її визнали королевою над усіма рибами тільки тому, що інші риби не могли носити черевика і пантофлі; в Сіцілії мені довелось бачити жінку, що мала сімдесят дітей і лише одну каструлю; у Неаполі траплялись мені люди, що йшли куди очі бачать, бо плітки сусідів не давали їм нагріти місця; бачив я багато білих, що хотіли бути смаглявими, здибав і таких смаглявих, що жадали стати білими; надивився на таких людей, які мені до пояса, і на таких, що я не сягну їм до вуха; бачив я чимало несміливих, але таких боягузів, як у Покапальї, ще не зустрічав.

Селяни похилили голови: присоромив їх Мазіно. Але він не хотів кривдити земляків і ще раз попросив розповісти йому про ту капосну відьму.

— А тепер, — сказав він, — я вас про дещо спитаю та й піду ловити вашу відьму.

— Питай! Питай! — загукали всі.

— Перше моє запитання до перукаря: хто в тебе стригся цього місяця?

І перукар відповів:

— А тепер скажи ти, чоботарю: скільки черевиків на дерев’яних підошвах приносили тобі лагодити цього місяця?

— Гай-гай, — відповів швець. — Ще зовсім недавно я мав діла повні руки:

— А третє запитання до тебе, мотузнику: як тобі торгувалося і що ти продав за цей місяць?

— А ось як, послухай лишень:

— Так, так, — промовив Мазіно й ліг коло багаття. — Тепер я трохи засну, бо добре-таки втомився. Опівночі розбудите мене, і я піду ловити відьму. — Він прикрив очі капелюхом і заснув.

Селяни просиділи до півночі — ніхто анічичирк, боялися й дихнути, щоб не збудити Мазіно. Опівночі Мазіно повернувся на другий бік, позіхнув і прокинувся. Випив кухоль доброї джерельної води, тричі плюнув у багаття й подався, не озираючись, до лісу.

Селяни чекали довкола багаття, аж поки воно не обернулося на купу жару, а там і на холодний попіл. Аж тоді всі вони побачили Мазіно. І кого б ви думали тягнув він слідком за собою, вхопивши за довгу бороду? Самого графа, який щосили пручався, плакав і просив зласкавитись.

— Оце вам і відьма! — вигукнув Мазіно і відразу спитав: — А де моя джерельна вода?

Всі селяни остовпіли з дива, а граф затремтів, присів до землі й зіщулився, мов нікчемна кузька від холоду.

— Я знав, що з вас ніхто не міг покрасти худоби, — пояснив Мазіно, — бо всі ви ходили стригтись до перукаря, отож і не могли покидати таких жмутів волосся на кущах. Та й сліди на землі були від великих, важких черевиків, а ви ж ходите босоніж. Не міг це бути й нечистий, бо нащо б він закупляв усі канати й мотузки — залигувати й відводити крадених волів з коровами?

Тим часом граф, що сидів, скулившись, на землі, усе тремтів і силкувався сховатись у власній бороді, яку Мазіно геть перекуйовдив і поплутав, коли тягнув його милість слідком за собою між кущами.