Італійський народ - Італійські казки

Невдовзі Рінальдо помітив, що його синьйор ставав дедалі менш схожим на того великодушного і шляхетного лицаря, яким був доти. Він більше не поривався допомогти скривдженому, геть забув про бойові походи і ставав дедалі скупішим та недовірливішим. Приїхавши до замку, він щоразу замикався у склепі зі своїми скарбами і по кілька днів звідтіля не виходив.

Минуло сім років. На восьмий рік синьйор знов подався на своєму білому кривому віслюкові у далекі гори. Від’їжджаючи, він сказав Рінальдо:

— Слухай мене і запам’ятай: хоч би що скоїлося зі мною, ти повинен стерегти скарби. Заклинаю тебе вогнем, що спопелив твоє рідне місто, заклинаю тебе оцим мечем, який стільки разів відводив від тебе смертоносні удари ворогів, — бережи скарби! Коли бодай найменша частка їх побачить денне світло, тієї ж хвилини ти загинеш!

Синьйор як поїхав, так і не вернувся. Виглядав його Рінальдо, виглядав та й зрозумів, що вже годі. Минали дні, спливали місяці, а за ними збігали роки. Він і лік їм уже загубив. Внизу під пагорбом — у К’япацці — вмирали старі, одружувались молоді, народжувались діти. Рінальдо тільки й бачив із замкових сходів, як у селі то когось ховали, то справляли чиєсь весілля. В нього ж самого не було ніяких перемін — він був старий і все стеріг свої скарби.

Та якось серед ночі він почув ревіння бурі й шалений свист вітру, тріск і рипіння дерева, що ламалось і падало додолу. За свій довгий-предовгий вік Рінальдо ще ніколи не зазнав такої несамовитої бурі. Дощ лив, мов із відра.

«Що ж там робиться внизу, в К’япацці?» — подумав Рінальдо. Ця думка усе дужче гнітила його і не давала ні на мить склепити старечих очей.

А тільки-но в похмурому небі засіріло, Рінальдо поволі звівся й виглянув надвір. Те, що він побачив унизу, було страшніше, аніж поле битви після найлютішого побоїща. Де були вулиці К’япацци, вирувала каламутна вода і на ній погойдувались дерев’яні уламки будівель, всіляке господарське знаряддя та хатнє начиння. Тільки де-не-де під самим пагорбом можна було побачити завалені будинки, а люди, старе й мале, посинілі від холоду, тулилися до мурів замку. Тоді старенький Рінальдо навстіж відчинив важкі ковані двері замку. В кімнатах, де хтозна-відколи не горів вогонь, умить запалахкотіли дрова. Діти, нагрівшися, забігали й защебетали скрізь по лунких залах замку. Проте з облич у дорослих не сходила тінь розпачу: вони ніяк не могли змиритися з тим, що за одну коротеньку ніч дощенту знищено все, надбане їхньою працею, працею їхніх батьків, дідів та прадідів. Тепер люди К’япацци зосталися без будь-якого притулку, вода забрала всю їхню худобу й птицю, знищила сади, весь урожай їхніх ланів.

Обвів старий зброєносець очима понурих батьків та вмитих гіркими слізьми матерів, подумав і сказав:

— На скарбах, захованих у замку, лежить закляття. Я вірно оберігав їх не один десяток років, бо так наказав мені синьйор. Одначе вони нікому не принесли щастя — ні мені, ні моєму синьйорові, ні тим, хто володів ними до нього. Може, саме зараз настав час, коли золото й самоцвіти справді допоможуть тим, хто потребує і заслуговує допомоги? Я не відчиню вам дверей склепу. Я дам вам саме стільки коштовностей, скільки треба, щоб знов відбудувати К’япаццу і відшкодувати усі ваші збитки. Коли мій синьйор від’їздив, він мене попередив: якщо хоч найменша часточка скарбів побачить світло дня, я тієї ж таки хвилини помру. Нехай і так! Я вже своє прожив.

Рінальдо подався до склепу й виніс звідти повний мішок золотих монет. Побачивши таке багатство, жінки втерли сльози, а чоловіки випросталися й повеселішали. Старий, усміхаючись, мовив:

— Я все ж таки не марно зберігав скарби!

То були останні його слова. Тієї ж миті він упав на кам’яну підлогу зали й помер.

Великодушний зброєносець подарував селянам К’япацци тільки малу частину тих скарбів, які лежали в склепах замку. Де ж ділося те багатство, що залишилося після цього, так ніхто й не знає. Кажуть, ніби воно обернулось на череп’я і вугілля: адже замок відтоді занепав та позавалювався. Туди вже боялися навіть заходити. Хіба що який відчайдушний селянин іноді завезе й сховає в башті сіно, щоб не змокло під час зимових дощів.

А тепер послухайте, діти, ще й таку бувальщину. Одружився візник Петруччо, привів по весіллю молоду дружину до своєї господи та й каже: