Італійський народ - Італійські казки

— Ой лишенько, люте лишенько мені! — заголосила вона, вгледівши пастуха.

— Що з вами, жінко добра? — співчутливо спитав її Массаро Правдивий.

— Умирає мій синочок-одинець, моя кохана дитинонька. Лікар каже, що йому вранці й увечері треба пити свіже молоко, щойно з-під корови. А я ж, бідна, можу дати йому хіба що води холодної напитись.

Сказавши це, вона ридма заридала.

Не витримало добре серце Массаро Правдивого, і він сказав:

— Нічого не вдієш, забирайте собі улюбленицю короля — оцю червону корову.

— Ой, дякую тобі, дякую, пастуше, любий, — вигукнула вдавана жебрачка. — А королю скажеш…

— Про це не турбуйтесь, — перебив її пастух. — Я вже зміркую, що йому сказати.

Привела міністрова дружина корову додому, та й каже до чоловіка:

— От я все й уладнала. Тепер тобі нічого боятися за свою голову, а за пастухову байдуже!

— Кохана моя дружино! Та хіба є в світі розумніша голівонька, ніж твоя! — сказав міністр і поцілував дружину. — Я зараз же відведу корову до палацу, отоді й побачимо, яку-то правду скаже королю пастух.

Тим часом Массаро Правдивий сидів смутний на камені та все думав, що йому сказати королю. От узяв він свою довгу палицю, застромив її в землю, напнув на неї плащ, а зверху надягнув повстяний капелюх. Тоді вклонився цьому опудалові й почав так:

— Добридень вам, ваша королівська величносте!

— Здоров, Массаро Правдивий, — відповів він сам собі за короля. — Ну то як там моя люба кізка?

— О, звивається, мов берізка.

— А кучеряве ягнятко?

— Грається собі, мов дитятко.

— Ну, а як мій баранець?

— О, цвіте, мов романець.

— А що моя круторога корова?

— Корова… Корова… Ох, скажу вам, ваша королівська величносте, корова посунулась… Корова впала з високої кручі. Ні, не так…

Массаро Правдивий витяг палицю з землі й знову задумався.

Так нічого й не надумавши, ліг Массаро Правдивий спати. А коли він розплющив очі, настав уже суботній ранок і треба було йти до короля. Ішов він швидко, та в полудень не був ще й на півдорозі. А все тому, що перед кожним деревом він зупинявся, низько кланявся й виголошував звернення до короля. І раптом десь аж перед двадцятим деревом пастухові, врешті, набігла спасенна думка… Массаро Правдивий враз повеселішав і так майнув з гори, як молоденький.

Тим часом король, оточений двірською знаттю, вже довгенько чекав пастуха. От заходить Массаро Правдивий до палацу, скидає з голови старий повстяний капелюх, уклоняється королеві й каже:

— Добридень вам, ваша королівська величносте!

— Здоров, Массаро Правдивий. Кажи хутчій, як там моя люба кізка?

— О, звивається, мов берізка.

— А кучеряве ягнятко?

— Грається собі, мов дитятко.

— Ну, а як мій баранець?

— Він цвіте, мов романець.

— А що моя круторога корова? — запитав король і зиркнув, примруживши око, на головного міністра.

— Ох, ваша королівська величносте! Немає більш у вас доброї круторогої корови. Скарайте мене чи помилуйте, але я віддав її одній сердешній жінці. Як розповіла вона мені про своє горе, то я вирішив, що їй корова дужче потрібна, як вам, ваша величносте. Оце я вам сказав щиру правду.

Король дуже шкодував за коровою, та згадав, що виграв свій заклад, і йому стало легше. Він аж у долоні заплескав, а за ним і всі придворні. Не плескав тільки головний міністр.

Та й як йому було плескати, самі подумайте? Через свої заздрощі він так програв королю!

Жили собі колись давно король та королева. Мали вони палац, мали королівство й багато підданців. Тільки не мали король з королевою дітей. От якось король і каже:

— Якби в нас народився син, то я поставив би на площі перед палацом водограй, з якого сім років поспіль била б не вода, а солодкий мандариновий сік.

— А я б наказала поставити поряд із вашим другий водограй, — мовила королева, — і з нього бив би не сік, а запашна оливкова олія. Сім років приходили б до нього жінки з глеками й благословляли б мого сина.

Невдовзі у короля з королевою справді народився гарненький хлопчик. Щасливі батько з матір’ю виконали свою обіцянку, і на площі перед палацом забили два водограї. Першого року вони били соком та олією вище від палацової вежі. Другого вже трохи нижче, третього — ще нижче. Одне слово, що вищий ставав королівський син, то нижче били водограї.