Ліман Баум - Озма з країни Оз

— Ну, оце одне вам доведеться стерпіти, — сказала Біліна. — Бо я вже знесла його.

— Де? — спитав Король.

— Під вашим троном, — відповіла Курка.

Король підскочив на три стопи вгору — так квапився втекти з трону.

— Забери його! Забери негайно! — закричав він.

— Не можу, — відказала Біліна. — Я не маю рук.

— Я візьму яйце, — сказав Страхопуд. — Я збираю колекцію Біліниних яєць. Ось одне вже лежить у кишені, те, що вона знесла вчора.

Почувши це, Владар квапливо відбіг далі від Страхопуда, а той уже сягнув рукою під трон по яйце, але Курка раптом гукнула:

— Стій!

— Що таке? — спитав Страхопуд.

— Не бери яйця, поки Король не дозволить мені ввійти до палацу й угадувати зачарованих, як робили інші, — сказала Біліна.

— Пхе! — пхекнув Король. — Ти ж тільки Курка.

Як ти можеш розгадати мої чари?

— Спробувати можна, — сказала Біліна. — А коли схиблю, ви матимете ще одну оздобу.

— Гарна оздоба з тебе вийде, нема що казати, — пробурчав Король. — Та хай буде по-твоєму. Це буде тобі добра кара за те, що посміла знести яйце при мені. Після того, як Страхопуд буде зачарований, можеш увійти до палацу. Але як ти показуватимеш на предмети?

— Лазурями, — відповіла Курка. — А слово «Ев» я можу вимовити не гірше за будь-кого. Отже, я маю право вгадувати моїх зачарованих друзів і визволяти їх, коли вгадаю.

— Гаразд, — погодився Король. — Обіцяю тобі.

— Тепер можеш забрати яйце, — сказала Біліна Страхопудові.

Той нахилився, заліз рукою під трон, знайшов там яйце й поклав його в другу кишеню на куртці, боячись, що Б одній кишені яйця можуть розтовктись одне об одне.

І саме в ту мить над троном задзеленчав дзвоник.

Король знову злякано підскочив.

— Ну що ж, — із жалем мовив він. — Дівчинка таки зуміла.

— Що зуміла? — спитав Страхопуд.

— Зуміла вгадати одного зачарованого й розбити одне з моїх найхитріших заклять. Кепські справи, бодай йому! Ніколи не сподівався такого.

— Це означає, що вона повернеться до нас жива й ціла? — спитав Страхопуд, зморщивши своє намальоване обличчя в широку радісну усмішку.

— Звичайно, — відказав Король, сердито ходячи по залі сюди й туди. — Я завжди дотримую своїх обіцянок, хоч би які нерозумні вони були. Зате я зроблю прикрасу з Рудої Курки, навзамін тієї, що втратив.

— Може, зробите, а може, й ні, — спокійно просокотіла Біліна. — Ось візьму та й вгадаю когось.

— Угадаєш? — кинув Король. — Як ти можеш угадати там, де не вгадали розумніші за тебе, дурна птахо?

Біліна не стала й відповідати на це запитання, а за мить двері розчинились і ввійшла Дороті, ведучи за руку юного принца.

Страхопуд зустрів дівчинку міцними обіймами.

В захваті він радий був обняти й Еврінга. Та юний принц був сором’язливий і відсахнувся від розмальованого Страхопуда, бо не знав його чудової натури.

Але друзям лишилось небагато часу на розмову, бо вже Страхопудові треба було входити до палацу.

Успіх Дороті дуже підбадьорив його, і обоє сподівалися, що він спроможеться вгадати хоч раз.

Проте він виявився так само нещасливим, як і всі, опріч Дороті, і хоча подовгу вибирав кожен предмет, ні разу бідолашному Страхопудові не пощастило вибрати правильно.

Таким чином він став портфелем із суцільного золота, і прекрасний, але жахливий палац наготувався прийняти нового гостя.

— Все, кінець, — сказав Король, задоволено зітхнувши, — і вистава була дуже цікава, як не рахувати того, що дівчинка з Канзасу один раз угадала. Я став багатший на чимало гарних оздоб.

— А тепер моя черга! — рішуче нагадала Курка.

— О, я й забув про тебе, — сказав Король. — Та можеш не йти, коли не хочеш. Я буду великодушний і відпущу тебе.

— Е, ні, — відказала Курка. — Я наполягаю, щоб ви мене впустили, як обіцяли.

— Ну то йди, дурна птахо! — пробурчав Король і ще раз відкрив отвір, що вів до палацу.

— Не йди, Біліно, — поважно сказала Дороті. — Вгадувати ті прикраси нелегко, і тільки щастя допомогло мені, що я сама не стала однією з них.

Лишайся зі мною, ми разом вернемось до країни Ев. Я певна, що цей юний принц дасть нам притулок.

— Авжеж дам, — з великою гідністю запевнив Еврінг.

— Не турбуйся, люба, — відказала Біліна, чи то заквоктавши, чи то засміявшись. — Нехай я не людина, але й не дурепа ж. Ну, я пішла. Не прощаюсь, бо я вернусь. Не журися, скоро побачимось.