Ліман Баум - Озма з країни Оз

Потім Біліна кілька разів голосно квокнула, від чого маленький товстун Король знервувавсь, здавалося, ще дужче, і пройшла отвором у стіні до зачарованого палацу.

— Сподіваюся, що більш я цієї Курки не побачу, — оголосив Владар, знову сівши на трон і втираючи піт на лобі сіро-бурою хусточкою. — Кури взагалі досить надокучливі, та коли вміють говорити, тоді вони — просто страхіття.

— Біліна моя подруга, — спокійно відказала Дороті. — Може, вона не завжди така вже чемна, але я певна, що на думці в неї тільки добре.

Руда Курка, високо піднімаючи лапки, з безмежно поважним виглядом неквапно йшла по розкішних оксамитових килимах пишного палацу, гострими очицями пильно придивляючись до всього, що траплялось дорогою.

Біліна мала право на таку поважність: вона єдина знала таємницю Короля Номів, як розрізняти предмети, обернені з людей, і ті, котрі ніколи не були живими. Вона була цілком певна, що все вгадає правильно, та перш ніж почати вгадувати, їй цікаво було побачити всю пишноту підземного палацу — можливо, одного з найбагатших і найпрекрасніших у всіх чарівних краях.

Ідучи покоями, вона рахувала пурпурові оздоби, і хоч декотрі були маленькі й заховані в несподіваних місцях, Біліна вишукала їх усі, всі десять, розкиданих по різних покоях. Зелених предметів вона не рахувала, бо думала, що розшукає їх усі, коли настане час.

Урешті, оглянувши весь палац і натішившись його розкішшю, Руда Курка вернулась до одного покою, де завважила великий пурпуровий стільчик під ноги.

Вона поставила на нього лапку й вимовила: «Ев», — і зразу стільчик зник, а перед Куркою з’явилася вродлива дама, висока, струнка, прегарно вбрана.

На мить дамині очі зробились аж круглі з подиву, бо вона не пам’ятала про своє перетворення на стільчик і не могла уявити, хто вернув її до життя.

— Доброго ранку, пані, — своїм різким голосом сказала Біліна. — У вас чудовий вигляд, як на ваші літа.

— Хто це говорить? — спитала Королева Країни Ев, гордо випроставшись.

— Та це я. Мене звуть Біл, як по-справжньому, — відповіла Курка, злетівши на спинку стільця, — хоча Дороті приточила мені «іну» й називає мене Біліною. Але не в імені річ. Я врятувала вас від Короля Номів, і більш ви не рабиня.

— Тоді я щиро дякую вам за таку ласку, — сказала Королева з граційним реверансом. — Але де ж мої діти? Скажіть мені, прошу вас, де мої діти? — і сплеснула руками благально, в тривозі.

— Не турбуйтесь, — відказала Біліна, склюнувши кузочку, що повзла по спинці стільця. — Саме в цю мить вони не пустують і ніщо їм не загрожує, бо вони не можуть навіть ворухнутись.

— Що ви хочете сказати, добра незнайомко? — спитала Королева, намагаючись погамувати тривогу.

— Вони зачаровані, — відповіла Біліна, — так само, як були ви, — всі, тобто крім того хлопця, що його вихопила Дороті. Тому можна гадати, що вони якийсь час були чемними хлопчиками й дівчатками, бо просто не могли інакше.

— Ой, бідні мої серденяточка! — вигукнула Королева, скрушно застогнавши.

— Та чого там бідні, — заперечила Курка. — Ви не журіться за них, пані, бо я скоро зроблю так, що вони повернуться до вас і знов почнуть робити вам клопіт, як то буває. Ходімо, будьте ласкаві, і я покажу вам, які вони тепер гарненькі.

Вона злетіла зі свого сідала й пройшла до дальшого покою, а Королева за нею. Коли вона минала низенький столик, їй упав у око маленький зелений польовий коник, і Біліна зразу вхопила його своїм гострим дзьобом. Адже коники — улюблена страва курей, а ловити їх треба швидко, бо вони можуть стрибнути й утекти. Це б легко могло бути кінцем для Озми з Озу, якби вона була справжнім коником, а не смарагдовим. Та Біліна відчула, що коник твердий і неживий, і, здогадавшися, що він не годиться для їжі, не ковтнула його, а пустила з дзьоба.

— Як це я не зміркувала, — просокотіла вона сама до себе, — що де немає трави, там не може бути трав’яних коників. Це, можливо, щось обернене Королем на коника.

А за хвильку вона підійшла до однієї з пурпурових прикрас і під цікавим поглядом Королеви розбила чари Короля Номів. Перед ними постала гарненька дівчинка, чиї золоті кучері хмаркою падали їй на плечі.

— Еванка! — вигукнула Королева. — Рідненька моя Еванка! — і, вхопивши дівчинку в обійми, обцілувала їй усе личко.