Ліман Баум - Озма з країни Оз

— От і гаразд, — задоволено мовила Біліна. — Ну, пане Королю Номів, мастачка я вгадувати? Чи, може, ні?

Потім вона відчарувала ще одну дівчину, яку Королева назвала Еврозою, а потім хлопця на ім’я Евардо, старшого за свого брата Еврінга. Одне слово, Руда Курка довгенько змушувала добру Королеву скрикувати та обнімати дітей, аж поки п’ять принцес і четверо принців, усі дуже схожі одне на одного, тільки зростом різні, рядочком стали біля своєї щасливої матусі.

Принцес звали Еванна, Евроза, Евелла, Евірена й Еведна, а Принців — Евроб, Евінгтон, Евардо й Евроланд. Із них Евардо був найстарший і, коли вернеться додому, мав успадкувати батьків трон і стати Королем Країни Ев. Він був поважний і спокійний юнак, що напевне правитиме своїм народом мудро й справедливо.

А Біліна, вернувши всю королівську родину Країни Ев до їхньої справжньої подоби, почала вишукувати зелені прикраси, в які було обернено людей із Країни Оз. Познаходити їх було неважко, і невдовзі всі двадцять шість офіцерів, та й рядовий, зібрались довкола Рудої Курки, радісно дякуючи її за порятунок.

Тридцять семеро живих людей у покоях палацу дуже добре знали, що своєю волею вони завдячують кмітливості Рудої Курки, і щиро-щирісінько вихваляли її за те, що вона визволила їх від чарів Короля Номів.

— А тепер, — сказала Біліна, — я повинна знайти Озму. Вона, безперечно, десь тут і, звичайно, вона зелена, як усе, що з Озу. Отож дивіться всюди, дурні вояки, й допомагайте мені шукати.

Та вони довго не могли знайти нічого зеленого.

Проте Королева, ще раз перецілувавши своїх дев’ятьох дітей, знайшла тепер час зацікавитися тим, що робиться навколо, і сказала курці:

— А може, дорогенька моя, те, що ви шукаєте, — коник?

— Та звичайно ж коник! — вигукнула Біліна. — Ні, далебі, я така дурепа, як і оці браві вояки.

Зачекайте, я вернусь і знайду його.

Вона побігла до кімнати, де бачила трав’яного коника, і за хвильку Озма з Озу, така ж гарна й тендітна, як і була, ввійшла й підступила до Евської Королеви.

Вони привіталися так, як вітаються царствені особи.

— Але де ж мої друзі — Страхопуд і Залізний Дроворуб? — спитала Озма.

— Зараз я їх розшукаю, — відказала Біліна. — Страхопуд — із суцільного золота, Тік-Так — теж.

Я тільки не знаю точно, що стало із Залізного Дроворуба, бо Король Номів сказав просто, що його обернено в щось дуже кумедне.

Озма завзято допомагала Курці в її розшуках, і скоро Страхопуд та Механічний Чоловік, які були оздобами з блискучого золота, знайшлись і вернулись у свою звичайну подобу. Та хоч скільки вони шукали, а ніде не знайшли кумедної оздоби, яка б могла бути оберненим Залізним Дроворубом.

— Тут можна зробити тільки одне, — сказала нарешті Озма. — Вернутись до Короля Номів і примусити його сказати, в що обернено нашого друга.

— А як не скаже? — засумнівалась Біліна.

— Повинен сказати, — твердо мовила Озма. — Король не повівся з нами чесно, бо під личиною справедливості й добродушності він заманив нас усіх у пастку, і ми були б зачаровані навіки, якби наша мудра й кмітлива приятелька, Руда Курка, не знайшла способу врятувати нас.

— Король — негідник, — сказав Страхопуд.

— Його сміх гірший, ніж у іншої людини лайка, — озвався, здригнувшися, рядовий.

— Я га-дав, що він чес-ний, але я по-ми-лився, — зауважив Тік-Так. — Мої дум-ки зви-чайно пра-виль-ні, але з вини «Ко-валя, Бля-ха-ря й Ком-панії» вони ча-сом зби-ва-ють-ся на хиб-ні стеж-ки або не діють як тре-ба.

— Та ні, «Коваль, Бляхар і Компанія» зробили тебе добряче, — сказала Озма. — Гадаю, їх не слід ганити за те, що ти вийшов не зовсім досконалий.

— Дякую, — мовив Тік-Так.

— Ну, то ходімо назад до Короля Номів, — сказала Біліна своїм різким голоском. — Послухаємо, що він скаже.

І вони рушили до входу: Озма попереду, а за нею Королева зі своїм почтом із юних Принців та Принцес. Далі йшов Тік-Так, за ним — Страхопуд із Біліною, що сиділа на його напханому соломою плечі.

Двадцять шість Офіцерів і Рядовий замикали шеренгу.

Коли вони дійшли до передпокою, двері перед ними розчинились, але всі вони зупинились і втупили очі в склеписту печеру з виразом подиву й досади на обличчях. Бо в залі було повно закутих у панцери воїнів Короля Номів, що стояли вишикувані лавами. Електричні світильники над їхніми лобами яскраво світили, бойові сокири були підняті, наче для удару по ворогові, та воїни лишались нерухомі, наче статуї, чекаючи наказу.

А посеред того грізного війська сидів на своєму кам’яному троні маленький Король. Але він не усміхався й не сміявся. Ні, його обличчя було перекривлене від люті, аж страх дивитись.