Ліман Баум - Озма з країни Оз

— А хіба тобі не дали поснідати? — спитав Король.

— Та дали трошки, — відказав звір, — але що таке «трошки» для Голодного Тигра?

— Він з’їв сімнадцять мисок вівсяної каші, повний таріль смажених сосисок, одинадцять хлібин і двадцять один пиріг з родзинками, — сказав Лакей.

— То чого ти ще хочеш? — спитав Король.

— Товстеньке немовлятко. Я хочу товстеньке немовлятко, — відповів Голодний Тигр. — Гарненьке, товстеньке, пухкеньке, соковите, ніжне, жирне немовлятко. Але, звичайно, якби мені його дали, моє сумління не дозволило б мені з’їсти його. Тому я волію стати оздобою і забути про свій голод.

— Це неможлива річ! — сказав Король. — Я не хочу пускати в свій палац ніяких незграбних звірів, щоб вони там поперекидали та побили всі мої гарненькі цяцечки. Коли всі ваші друзі будуть зачаровані, ви зможете вернутись у горішній світ і робити своє діло.

— Ну, щодо діла, то в нас його не буде, коли наші друзі пропадуть, — сказав Лев. — Отож нас не дуже турбує, що станеться з нами.

Дороті попросила, щоб її впустили до палацу першою, але Тік-Так рішуче твердив, що він повинен зустрітися з небезпекою раніше за свою господиню. Страхопуд згодився з ним, і Король Номів відчинив двері для Механічного Чоловіка, і той, важко гупаючи, рушив назустріч своїй долі. А потім Його Величність вернувся на свій трон і почав пахкати люлькою так задоволено, що над головою в нього утворилася хмарка диму.

Трохи згодом він сказав:

— Шкода, що вас зосталося так мало. Дуже скоро моя розвага скінчиться, і тоді мені лишиться тільки милуватись новими оздобами.

— А мені здається, — озвалась Дороті, — що ви не такий чесний, як запевняєте.

— Чому ж це? — спитав Король.

— Бо ви намовили нас, що вгадати, в які прикраси обернуто людей з Еву, буде легко.

— А воно й є легко, — заперечив Владар, — для мастаків угадувати. Але, виходить, твої друзі не мастаки до цього.

— А що робить тепер Тік-Так? — стривожено спитала дівчинка.

— Нічого, — відповів Король, насупившись. — Він стоїть нерухомо посеред кімнати.

— А! Мабуть, у нього скінчилась накрутка, — сказала Дороті. — Я вранці забула його накрутити.

Скільки спроб він уже зробив?

— Усі, на скільки мав право, крім однієї, — відповів Король. — Може, ти ввійдеш і накрутиш його, а потім зостанешся там і сама почнеш угадувати?

— Гаразд, — погодилась Дороті.

— Адже тепер моя черга, — сказав Страхопуд.

— Невже ти хочеш піти й зоставити мене саму? — спитала дівчинка. — А крім того, якщо я піду зараз і накручу Тік-Така, він зможе зробити свою останню спробу.

— Ну, гаразд, — зітхнувши, поступився Страхопуд. — Біжи, маленька Дороті, і нехай тобі пощастить!

І ось Дороті, намагаючись не піддаватися страхам, пройшла дверима в пишні покої палацу. Тиша, що панувала там, спочатку пригнітила її, так що дівчинці аж дух перехопило, вона притисла руку до серця й дивилась на все довкола зачудованими очима.

Так, палац був прекрасний, але в кожному куточку чаїлись і чигали чари, а вона ще не звикла до чаклунства цих чарівних країн, такого несхожого на спокійний і розважливий побут її рідного краю.

Вона повільно пройшла кілька кімнат і врешті натрапила на Тік-Така, що стояв нерухомо. В ту хвилину їй здалося, що вона справді знайшла в цьому таємничому палаці друга, тому вона поквапилася накрутити механічному чоловікові пружини дії, мовлення й думання.

— Дякую, До-ро-ті, — такі були його перші слова. — Me-ні ли-ши-ла-ся ще одна спро-ба.

— Будь же обережний, Тік-Таку! — вигукнула вона. — Гаразд?

— Гаразд. Але Ко-роль Номів три-має нас у руках, він на-ста-вив на нас пастку. Боюся, що ми всі про-на-ли, — відповів Тік-Так.

— Я теж боюсь цього, — сумно сказала Дороті.

— Якби «Ко-валь, Бля-хар і Ком-на-нія» вста-вили в мене вгаду-вальний меха-нізм, — провадив Тік-Так, — я б, може, побо-ровся з Ко-ролем Номів.

Але мої дум-ки про-сті й не-муд-рі, і з них тут мало кори-сті.

— Постарайся, як можеш, — підбадьорливо мовила Дороті, — а коли не вийде, то я стоятиму й дивитимусь, у що ти обернешся.

Тоді Тік-Так торкнувся до жовтої скляної вази з намальованими на ній стокротками і вимовив слово «Ев».

За одну мить Механічний Чоловік зник, і хоч дівчинка хутенько глянула в усі боки, вона не могла сказати, котра з багатьох прикрас у кімнаті щойно була її відданим другом і слугою.

І їй нічого більше не лишалось, як узятись за безнадійне завдання, поставлене перед нею: робити спроби й стерпіти все, що з цього вийде. «Навряд чи це дуже боляче, — подумала вона, — бо я не чула, щоб хто з них кричав — навіть бідолахи офіцери. Ох-ох-ох! Чи то ж дядечко Генрі й тітуся Ем дізнаються колись, що я стала прикрасою в палаці Короля Номів і муситиму довіку стояти на одному місці й милувати око, — опріч тих хвилин, коли мене переставлятимуть чи витиратимуть з мене пилюку. Не гадала я, що так воно вийде, але, мабуть, нічого вже не вдієш!»