Ліман Баум - Озма з країни Оз

— Дарма, — сказав веселий Владар. — Коли він не хоче піти до палацу й угадувати відмінених, я його вкину в котрусь зі своїх вогненних печей.

— Я піду! Аякже, я піду! — вмить заволав Генерал. — Де тут вхід? Де він? Впустіть мене швидше!

Король Номів провів його до палацу й вернувся чекати, що ж з того вийде. Що гам робив Генерал, не знає ніхто, але невдовзі Король викликав наступну жертву, і спробувати щастя припало одному з Полковників.

Отак, один за одним, усі двадцять шість офіцерів увійшли до палацу, спробували вгадувати відмінених і самі стали оздобами.

Тим часом Король наказав дати перекусити тим, що чекали, і до зали ввійшов грубо обтесаний Ном, несучи в руках тацю. Цей Ном був трохи не такий, як ті, що вже бачила Дороті, бо він мав на шиї важкого золотого ланцюга, який засвідчував, що це Головний Лакей Короля Номів, і поводився вельми поважно, бо навіть порадив Його Величності не їсти багато печива на ніч, а то він захворіє.

Та Дороті була дуже голодна й не боялась захворіти, тому вона з’їла кілька солодких коржиків, що здались їй дуже смачними, й випила чашку чудової кави, зробленої з дуже запашної глини, підсмаженої в печах і тонко розмолотої. Кава була дуже поживна й зовсім не глиняста.

З усієї компанії, що вирушила в цю дорогу, лишилися тільки канзаська дівчинка та її порадники й помічники — Страхопуд, Тік-Так і Рядовий.

Звичайно, були ще Лев-Боягуз та Голодний Тигр, але вони, теж з’ївши трохи печива, лягли спати під однією стіною печери, а під другою стояла Кобилиця, нерухома й безмовна, ніби просто дерев’яна річ.

Біліна спокійно ходила навколо й видзьобувала крихти з печива, які попадали додолу, а потім почала шукати темного місця, де б заснути: адже було вже пізно.

Врешті Курка надибала місцинку під кам’яним троном Короля й залізла туди, ніким не помічена.

Вона чула, як гомонять кругом неї, але під троном було майже темно, і скоро вона міцно заснула.

— Наступний! — гукнув Король, і Рядовий, чия черга була ввійти до страшного палацу, потиснув руки Дороті й Страхопудові, сумно попрощався з ними й увійшов у кам’яну арку.

Ті, що лишились у залі, чекали довго, бо Рядовий не квапився перетворитись на оздобу й робив свої спроби дуже повільно. Король Номів — він, видно, завдяки якійсь чарівній силі знав про все, що відбувається в прекрасних покоях його палацу, — врешті знетерпелився й заявив, що він не сидітиме довше.

— Я люблю оздоби, — сказав він, — але можу почекати до завтра, щоб добути їх іще; тому, як тільки цей дурний Рядовий буде перетворений на оздобу, ми всі підемо спати, а роботу свою докінчимо вранці.

— А що, вже так пізно? — спитала Дороті.

— Та вже за північ, — відповів Король, — і це, як на мене, досить пізно. В моєму Королівстві нема ні дня, ні ночі, бо воно лежить під землею, де не світить сонце. Але нам треба спати, так само як і тим, що живуть нагорі, і я збираюсь бути в ліжку вже за п’ять хвилин.

Справді, саме за такий час Рядовий зробив свою останню спробу. Звичайно, всі спроби були невдалі, і він одразу ж став прикрасою. Король, дуже задоволений, плеснув у долоні, викликаючи Головного Лакея.

— Покажи цим гостям які-небудь спальні, — наказав він, — та хутчій, бо я й сам страшенно хочу спати.

— І треба ото вам засиджуватись так пізно! — пробурчав Лакей. — А завтра будете злий, як зінське щеня.

Його величність не відповів на цю заувагу, і Головний Лакей повів Дороті іншими дверима в довгий коридор, куди виходило кілька простих, але вигідних спалень. Дівчинка помістилась у першій спальні, Страхопуд і Тік-Так — у другій, хоча вони ніколи не спали, а Лев і Тигр — у третій. Кобилиця подибала за Лакеєм до четвертої й простояла нерухомо посеред неї до ранку. Для Страхопуда, Тік-Така й Кобилиці ніч узагалі була нудною порою, але вони з досвіду привчилися проводити ту пору терпляче й спокійно, бо всі їхні друзі, зроблені з живої плоті, мусили спати й не любили, коли їх турбують.

Коли Головний Лакей лишив їх самих, Страхопуд сумно зауважив:

— Я тяжко журюся за своїм давнім товаришем, Залізним Дроворубом. Ми разом зазнали багато небезпечних пригод і з усіх вийшли цілими, і ось тепер мені так боляче знати, що він став якоюсь прикрасою й пропав для мене навіки.

— Він зав-жди був окра-сою това-рис-тва, — сказав Тік-Так.

— Це правда, але Король Номів сміється з нього й називає його найкумеднішою прикрасою в усьому палаці. А цей сміх уразив би гордість мого бідолашного друга, — невесело провадив Страхопуд.