Ліман Баум - Озма з країни Оз

— А це не моя провина, — сказав Король Номів, схрестивши ноги й задоволено всміхаючись. — Я дав йому довге життя, як і слід було, але він сам його знищив.

— То яке ж це довге життя? — спитала Дороті.

— А ось уяви собі, моя люба, — відказав Король, — що я проміняв тобі гарну ляльку за твій кучерик, а ти, одержавши ляльку, взяла й розбила її на шматочки, знищила. Ти можеш сказати, що я не давав тобі гарної ляльки?

— Не можу, — відповіла Дороті.

— А могла б ти, коли чесно, просити, щоб я вернув тобі кучерик тільки тому, що ти розбила ляльку?

— Не могла б, — знову відповіла Дороті.

— Певне що ні, — погодився Король. — Отож і я не віддам Королеви та її дітей тільки тому, що Король Еву знищив своє довге життя, стрибнувши в море. Вони належать мені, і я лишу їх собі.

— Але ж ви ставитесь до них жорстоко, — сказала Озма, дуже засмучена відмовою.

— Чому це? — спитав Король.

— Бо зробили їх рабами, — пояснила вона.

— Жорстокість, — відказав Владар, пускаючи з рота пасма диму й дивлячись, як вони пливуть у повітрі, — це річ, із якою я не можу миритись. Тому я, бачачи, що Королева та її діти тендітні й зніжені, не примусив їх тяжко працювати, як працюють раби, а обернув її на різні оздоби й розмістив по багатьох покоях мого палацу. І вони, замість надсаджуватись на роботі, лише прикрашають собою мій палац, тому я гадаю, що поставився до них дуже ласкаво.

— Але ж яка жахлива їхня доля! — поважно вигукнула Озма. — А Королівству Ев дуже потрібна королівська родина, бо ним нема кому правити.

Якщо ви їх відпустите на волю й вернете їм давню подобу, я дам вам за кожну прикрасу десять.

Король Номів споважнів.

— А як я не погоджуся? — спитав він.

— Тоді, — рішуче мовила Озма, — я зі своїми друзями й військом завоюю ваше Королівство й примушу вас виконати моє бажання.

Король Номів зареготав — сміявся, поки не почав задихатись; а задихався, поки не почав кашляти; а кашляв, поки його обличчя не стало з сіро-бурого яскраво-червоним. А потім утер очі хусточкою кольору скелі й знову споважнів.

— Ви й гарненька, і смілива, люба моя, — мовив він до Озми. — Але ви погано розумієте, за яке тяжке діло взялися. Ходімо зі мною на хвилинку.

Він підвівся, взяв Озму за руку й повів її до маленьких бічних дверей. Відчинив їх, і вони вийшли на балкон, з якого відкривався дивовижний краєвид Підземного Світу.

Під горою на багато миль тяглась велетенська печера, і, куди не глянь, яскраво горіли печі та ковальські горна, а Номи-Майстри кували коштовні метали або шліфували іскристі самоцвіти. В усіх стінах печери, скільки сягало Озмине око, тяглися рядами тисячі золотих і срібних дверей, врізаних у суцільний камінь.

Поки дівчинка з Озу зачудовано дивилась на це видовище, Король Номів пронизливо свиснув, і зразу всі золоті та срібні двері повідчинялися. З кожних дверей виступили щільні лави Номів-Вояків. Їх було так багато, що вони скоро заповнили все незміренне підземелля й змусили ретельних майстрів покинути роботу.

Хоча все це незліченне військо складалося з сіро-бурих номів, присадкуватих і товстих, вони мали на собі оздоблені самоцвітами блискучі панцери з полірованої криці. Над чолом кожен мав яскравий електричний світильник, а в руках вони мали гострі списи, мечі та бойові сокири з міцної бронзи.

Очевидно було, що вони добре вимуштрувані, бо стояли рівними шерегами, ряд за рядом, зброю тримали прямо й так, як треба, ніби чекаючи лиш наказу спрямувати її на ворогів.

— Це тільки невелика частина мого війська, — сказав Король Номів. — Жоден правитель на землі ще не важився воювати зі мною і жоден ніколи не наважиться, бо я занадто могутній.

Він знову свиснув, і зразу весь військовий парад всотався в золоті та срібні двері й зник з очей, а майстри знов узялись до роботи коло печей.

Потім сумна й розгублена Озма вернулась до своїх друзів, а Король Номів спокійно всівся на своєму кам’яному троні.

— Дурні б ми були, якби почали битися, — сказала дівчинка Залізному Дроворубові. — Бо наших двадцятьох сімох сміливців знищили б умить. А тепер я не знаю, що й діяти.

— Спитайте Короля, де в нього кухня, — порадив Тигр. — Бо я голодний, як собака.

— Я можу стрибнути на Короля й роздерти його на шматки, — запропонував Лев-Боягуз.

— Спробуй, — сказав Владар, припалюючи люльку другою жариною, яку вийняв з кишені.

Лев припав до землі й спробував стрибнути на Короля Номів, але тільки трішечки підскочив у повітря й упав на те саме місце, неспроможний наблизитись до трону хоч на палець.