Ліман Баум - Озма з країни Оз

— Спро-буй-те по-про-сити, — сказав Тік-Так Озмі. — Коли він не з’я-вив-ся на вашу ви-могу, то, може, вислу-хає ваше про-хання.

Озма гордо оглянулась навколо.

— Ви хочете, щоб ваша Правителька просила цього злого Короля Номів? — спитала вона. — Невже Озма з Озу принизиться перед цим створінням, що живе в підземному королівстві?

— Ні! — гучно закричали всі, а Страхопуд іще додав:

— Якщо він не з’явиться, ми відкопаємо його з його ж печери, мов лисицю, й покараємо за впертість. Але наша люба Правителька повинна завжди зберігати свою гідність, як я зберігаю свою.

— А я не боюсь попросити його, — озвалася Дороті. — Я ж тільки маленька дівчинка з Канзасу, а в нас удома стільки гідності, що ми не знаємо, куди її дівати. Я сама покличу Короля Номів.

— Поклич, — сказав Голодний Тигр. — А коли він зробить із тебе котлету, я залюбки з’їм тебе завтра на снідання.

Дороті ступила вперед і мовила:

— Будьте ласкаві, пане Королю Номів, вийдіть зустріньтеся з нами.

Номи знов засміялись, але з-під гори почувся негучний рик, і їх усіх наче вітром змело.

Потім у скелі відчинилися двері й чийсь голос сказав:

— Увійдіть!

— А це не пастка? — спитав Залізний Дроворуб.

— Дарма, — відказала Озма. — Ми прийшли сюди врятувати сердешну Евську Королеву та її десятьох дітей, і доведеться ризикувати ради цього.

— Ко-роль Номів чес-ний і доб-рий, — утрутився Тік-Так. — Може-те йому віри-ти, він не вчинить не по прав-ді.

Озма пішла попереду, рука в руку з Дороті вони минули кам’яну арку дверей і вступили в довгий прохід, освітлений вправленими в стіни самоцвітами, а за тими самоцвітами горіли світильники.

Ніхто їх не супроводив, не показував їм дороги, але все товариство само просувалося тим ходом, поки вийшло в круглу, з високим склепінням, розкішно прибрану печеру.

Посеред тієї зали стояв витесаний із суцільного каменя грубий трон, поспіль усипаний великими рубінами, діамантами й смарагдами. А на тому троні сидів Король Номів.

Цей могутній Владар Підземного Світу був маленький товстенький чоловічок у сіро-бурих шатах достоту під колір каменю, з якого був витесаний його трон. Кущуватий чуб і пишна борода мали той самий колір, обличчя теж. Корони на голові Король не мав, і єдиною оздобою на ньому був пояс із рясними самоцвітами, що оперізував його пухкий стан. Саме обличчя здавалося лагідним і добродушним, і коли Озма та Дороті стали перед ним з усіма своїми супутниками, що вишикувались за рангом позаду, його веселі очі звернулись на них.

— Та він же достоту як Дід Мороз — тільки колір не той! — шепнула Дороті до своєї сусідки, та Король Номів почув ці слова й голосно засміявся.

— приємним голосом проказав віршика Владар. І всі вони побачили, що він, сміючись, трясеться, наче драглі.

Озмі й Дороті зразу полегшало на серці, коли вони побачили, що Король Номів такий веселун, а ще за хвильку він махнув правою рукою, й обидві дівчинки побачили біля себе по м’якому стільцю.

— Сідайте, любі мої, — сказав Король, — і розкажіть, чому ви прийшли так іздалеку побачитися зі мною. І що я можу зробити, щоб ви були щасливі?

Поки вони сідали, Король Номів узяв у руку люльку, витяг з кишені червону жарину, поклав її в чашечку люльки й почав пахкати хмарками диму, що завивались у кільця над його головою. Дороті подумала, що від цього маленький Владар став іще дужче скидатися на Діда Мороза, але Озма вже заговорила, і всі уважно прислухались до її слів.

— Ваша величносте, — сказала вона, — я Правителька країни Оз і прийшла просити вас, щоб ви відпустили добру Евську Королеву та її десятьох дітей, яких ви зачарували й тримаєте як бранців.

— Ні, ні, тут ви помиляєтеся, — відповів Король. — Вони не бранці мої, а раби, куплені в Евського Короля.

— Але ж це негоже, — сказала Озма.

— Згідно з Евськими законами Король не може вчинити негоже, — відказав Владар, проводжаючи поглядом димове кільце, щойно видмухнуте з рота. — А тому він мав цілковите право продати свою родину мені навзамін за довге життя.

— Так ви ж ошукали його, — втрутилася Дороті. — Бо Король країни Ев не мав довгого життя. Він стрибнув у море й утопився.