Ліман Баум - Озма з країни Оз

— Допоможи мені встати.

Служниця допомогла їй підвестись, хоча Нуднуватта була сильніша; а потім Принцеса повільно пішла по срібній підлозі до гардеробної, за кожним кроком важко спираючись Нанді на руку.

А тепер слід пояснити вам, що принцеса Нуднуватта мала тридцять голів — по одній на кожен день місяця. Але носити вона, звичайно, могла одночасно тільки одну, бо мала тільки одну шию. Ці голови вона тримала у так званій «гардеробній» — чудовій кімнаті, що знаходилась якраз між Нуднуваттиною спочивальнею і дзеркальною вітальнею. Кожна голова лежала в окремій шафці, оббитій ізсередини оксамитом. Шафки стояли вряд попід стінами гардеробної й мали розкішно різьблені дверцята із золотими номерами ззовні й обрамленим самоцвітами дзеркалом усередині.

Коли Принцеса вставала вранці зі свого кришталевого ліжка, вона йшла до гардеробної, відчиняла котрусь із оббитих оксамитом шафок і брала із золотої полиці голову, що лежала там. Потім за допомогою дзеркала на внутрішньому боці дверцят насаджувала голову на шию — рівненько й акуратно, як годиться, — і кликала покоївок, щоб одягли її на день. Вона завжди носила просте біле вбрання, що пасувало до всіх голів. Бо Принцеса, маючи змогу будь-коли, аби тільки вона захотіла, змінити обличчя, не потребувала часто міняти вбрання, як роблять це інші дами, маючи одне й те саме лице.

Звичайно, тридцять голів були дуже різні, жодна не скидалась на іншу, але всі були надзвичайно вродливі. Там були голови із золотим волоссям, каштановим, рудим і чорним, але жодної — сивої.

Ті голови мали очі блакитні, сірі, світло-карі, темно-карі, чорні, але червоних очей не було, і всі були блискучі й привабливі. Носи були грецькі, римські, кирпаті, з горбинкою — всіх типів; губи добірної повноти й форми, а коли голова всміхалась — вони відкривали зуби-перлини. Ямочки були на щоках і підборіддях, де вони найпринадніші, а одна чи дві голови мали на обличчях трошечки ластовиння — для більшого контрасту з чудовим кольором шкіри.

Всі ті оксамитові шафки, що містили такі скарби, відмикались одним ключем — чудернацьким, вирізьбленим із суцільного криваво-червоного рубіна, і цей ключ був прикріплений до тонкого, але міцного ланцюжка, якого принцеса носила на лівому зап’ястку.

Коли Нанда довела Нуднуватту до шафки номер сімнадцять, Принцеса відімкнула дверцята рубіновим ключем і, віддавши служниці в руки голову номер дев’ять, яку носила того дня, зняла з полиці голову номер сімнадцять і насадила її на шию.

Голова мала чорні кучері, темні очі й гарний перламутрово-білий колір обличчя, і Нуднуватта знала, що буває надзвичайно вродлива, коли носить саме цю голову.

З головою номер сімнадцять був тільки один клопіт: вдача, пов’язана з нею (та вдача ховалася десь під лискучим чорним волоссям), була палка, різка, надзвичайно пихата й часто спонукала Принцесу робити негарні вчинки, за якими вона шкодувала, коли носила інші голови. Але того дня Принцеса про це забула і вийшла зустріти гостей з певністю, що вона приголомшить їх своєю вродою.

Проте вона була дуже розчарована, побачивши, що ці гості — просто маленька дівчинка в картатому платтячку, мідний чоловік, що рухається тільки тоді, коли його накрутити, та Руда Курка, що вдоволено вмостилася в найкращому Нуднуваттиному кошику для рукоділля, де лежало порцелянове яйце, на якому Принцеса штопала панчохи [1] Ви, може, здивуєтесь, що Принцеса робить таку буденну річ, — штопає панчохи. Та коли ви задумаєтесь, то зрозумієте, що й принцеси протирають на панчохах дірки, як і всі люди; просто згадувати про це вважається нечемним. .

— О! — вигукнула Нуднуватта, закопиливши носа номер сімнадцять. — А я думала, що це якісь поважні особи завітали…

— Ну, то ви не помилилися, — заявила Дороті. — Я й сама поважна особа, а Біліна, коли знесе яйце, так гордо кудкудаче, як ви ще й не чули. Що ж до Тік-Така, то він…

— Цить! Цить! — наказала Принцеса, сердито блиснувши прекрасними очима. — Як ти смієш докучати мені своїми безглуздими теревенями?

— Та ви самі страховище! — сказала Дороті, не звикла, щоб із нею поводились так нечемно.

Принцеса придивилась до неї пильніше.

— Скажи мені, — спитала вона, — ти королівської крові?

— Я щось краще, добродійко, — відказала Дороті. — Я з Канзасу.

— Пхе! — зневажливо пхекнула Принцеса. — Ти дурне дівчисько, і я не дозволяю тобі докучати мені. Геть звідси, щеня, і турбуй когось іншого!