Ліман Баум - Озма з країни Оз

— А ти, — сказав Тік-Так, — ні-деш із на-ми й ска-жеш мені все, що я хочу зна-ти.

— Ти ще пошкодуєш, що так повівся зі мною! — скиглив Колесун. — Я грізний і лютий!

— Ну, щодо цього, — відказав Тік-Так, — то я тільки ма-шина й не вмію ні шко-ду-вати, ні ра-діти. Але ти по-ми-ля-єшся, коли маєш се-бе за грізного й лю-того.

— А чому? — спитав Колесун.

— Бо ніхто біль-ше так не ду-має. Через свої колеса ти не мо-жеш ніко-го скрив-ди-ти. Бо не маєш кула-ків, не можеш дряп-нути й на-віть за волос-ся скуб-нути. І но-гою коп-нути не мо-жеш. Ти тільки й мо-жеш, що кри-чати та гор-лати, а цим ніко-му не дошку-лиш.

На превеликий подив Дороті, Колесун раптом розплакався.

— Тепер я й весь мій народ навіки пропали! — ридав він. — Бо ти розкрив нашу таємницю. Ми такі безпорадні, що єдиний наш рятунок — лякати людей, прикидаючись дуже лютими та грізними й пишучи на піску: «Стережіться Колесунів!» Досі нам щастило лякати всіх, та тепер, як ти викрив наше безсилля, вороги нападуть на нас і зроблять убогими й нещасними.

— Ні, ні! — вигукнула Дороті, якій стало шкода цього раптом такого пригніченого Колесуна. — Тік-Так не викаже вашої таємниці, і ми з Біліною теж.

Тільки пообіцяй, шо ти більше не лякатимеш дітей, коли вони підійдуть до тебе.

— Не буду! Справді не буду! — пообіцяв Колесун, переставши плакати й трохи звеселившись. — Розумієте, я насправді не лихий, ми тільки мусимо прикидатися грізними, щоб інші не нападали на нас.

— Не зов-сім воно так, — озвався Тік-Так, що вже рушив до стежки, яка вела через ліс, але не відпускав свого бранця, що повільно котився поруч нього. — Ти і твій на-род дуже ка-пос-ні й любите тур-бу-вати тих, котрі бо-яться вас. І ви часто бува-єте на-хабні й свар-ливі. Та як ви спро-бує-те випра-вити ці вади, я ні-кому не скажу, які ви без-по-радні.

— Звичайно, я спробую! — палко вигукнув Колесун. — І дякую вам, пане Тік-Так, за вашу доброту.

— Я тільки ма-шина, — відказав Тік-Так. — Я не можу бути доб-рим, як не можу шко-ду-вати чи радіти. Я можу ро-бити тільки те, на що на-кру-чений.

— А вас накручено на те, щоб зберегти мою таємницю? — неспокійно поцікавився Колесун.

— Так, якщо ти по-во-ди-ти-мешся добре. Але ска-жи мені: хто тепер пра-вить країною Ев? — спитав Механічний Чоловік.

— Правителя у нас нема, — відповів Колесун, — бо всі члени королівської родини в полоні у Номського Короля. Але Принцеса Нуднуватта, небога покійного Короля Евольдо, мешкає в королівському палаці й бере стільки грошей із королівської скарбниці, скільки встигає витратити. Розумієте, Принцеса Нуднуватта, власне, не правителька, бо вона не править; але на сьогодні вона ніби найближча заміна правителя.

— Я її не пам’-я-таю, — сказав Тік-Так. — Яка вона з себе?

— Цього я не можу сказати, — відповів Колесун, — хоча й бачив її разів із двадцять. Бо Принцеса Нуднуватта щоразу, коли я бачу її, інакша, і піддані впізнають її тільки по рубіновому ключі, який вона завжди носить на ланцюжку, причепленому до лівого зап’ястка. Побачивши ключ, ми знаємо, що перед нами Принцеса.

— Дивно, — зчудовано сказала Дороті. — Ти хочеш сказати, що стільки різних принцес — то одна й та сама людина?

— Не зовсім, — відповів Колесун. — Звичайно, Принцеса є тільки одна; але вона з’являється перед нами в багатьох подобах, і всі вони більш-менш гарні.

— Вона, певно, чарівниця! — вигукнула дівчинка.

— Навряд, — заперечив Колесун. — Проте якась таємниця з цим таки пов’язана. Вона дуже марнолюбна й сидить майже весь час у кімнаті, поспіль обвішаній дзеркалами, так що може милуватися собою, куди б не глянула.

На ці слова ніхто не відповів, бо вони саме вийшли з лісу й задивилися на те, що відкрилось перед ними: розкішна долина, вкрита садами й зеленими ланами, ніби розкиданими по ній чепурненькими оселями, і широкими рівними шляхами, що вели в усі боки.

Посеред цієї розкішної долини, десь так за милю від того місця, де стояли наші друзі, височіли гострі шпилі королівського палацу, що яскраво виблискували на тлі небесної блакиті. Довкола палацу стелились чарівні квітники, пишались трояндові та інші кущі. Видно було кілька іскристих водограїв, гарні доріжки з рядами мармурових статуй побіч них.

Усього цього Дороті, звичайно, не могла розгледіти, поки не підійшли ближче до палацу. І коли вони, проминувши квітники, підступили до великих парадних дверей оселі самого Короля, вона все ще роздивлялася красу довкола. Двері були замкнені, і це їх засмутило. До дверей була прибита табличка: