Ліман Баум: Озма з країни Оз

Вона розіклала всю їжу перед собою на камені й почала їсти, спершу запропонувавши Тік-Такові поділитися з ним обідом, але той відмовився: мовляв, він же тільки машина. Потім вона запросила до обіду й Біліну, але та тільки промимрила щось про «мертву їжу» й сказала, що воліє кузьок та мурашок.

— А сніданкові й обідні дерева справді належать Колесунам? — спитала дівчинка в Тік-Така, пережовуючи їжу.

— Зви-чайно, ні, — відповів той. — Вони на-лежать коро-лівському родові Еву, тільки, зви-чайно, те-пер у Еві нема коро-лів-ського роду, бо Ко-роль Евольдо стриб-нув у море, а його дру-жину й ді-тей Ном-ський Ко-роль пере-тво-рив у якісь прикраси.

Тому, скільки я знаю, те-пер краї-ною Ев ніхто не пра-вить. Може, через це Коле-суни й твер-дять, ніби ті дере-ва їхні, й зрива-ють снідан-ки та обіди, шоб пої-дати їх самим, але вони нале-жать Королю, і ви знайдете коро-лів-ське «Е» витис-нене на дні кожного ві-дерця.

Дороті перевернула відерце й зразу побачила на денці королівську позначку, як і сказав Тік-Так.

— А крім Колесунів у країні Ев живуть ще якісь люди? — спитала вона.

— Атож. Коле-суни засе-лили тільки неве-ликий клап-тик по цей бік лісу, — відповів Механічний Чоловік. — Але вони зав-жди були бешкет-ливі й на-хабні, і мій колишній хазя-їн, Ко-роль Еволь-до, мав звич-ку, вихо-дячи з палацу, брати з со-бою нагая, щоб угамо-вува-ти їх. Коли мене тільки зробили, Коле-суни пробували напа-дати на мене й буцати голо-вами, але скоро зро-зу-міли, що я зроблений з надто твер-дого мате-рі-алу, і вони не можуть дошку-лити мені.

— Так, ти, видно, дуже тривкий, — сказала Дороті. — А хто тебе зробив?

— Фірма «Ко-валь, Бля-хар і Компа-нія» у місті Евні, де стоїть коро-лів-ський палац, — відповів Тік-Так.

— І багато таких, як ти, вони зробили?

— Ні, я єди-на авто-ма-тична меха-нічна людина, яку вони зро-били, — відказав Тік-Так. — То були диво-вижні вина-хід-ни-ки — ті, хто зро-бив мене, і всі їхні витвори доско-налі.

— Не сумніваюся, — сказала Дороті. — Вони й тепер мешкають у місті Евні?

— Обидва заги-нули, — відказав Механічний Чоловік. — Пан Ко-валь був не тільки вина-хід-ник, а й худож-ник і нама-лював на картині річку так природно, що, коли тягся з пенз-лем через неї, щоб нама-лювати якісь квіт-ки на дру-гому бере-зі, то впав у воду й пото-нув.

— Ох, яка шкода! — вигукнула дівчинка.

— А пан Бля-хар, — провадив Тік-Так, — зробив дра-бину таку високу, що зміг зі-перти верх-ній кінець на мі-сяці, а сам заліз на верх-ній щабель і почав зри-вати з неба ма-ленькі зір-ки, щоб ними прикра-сити ріжки коро-лів-ської корони. Та коли пан Бля-хар потра-пив на мі-сяць, йому там так сподобало-ся, що він вирі-шив жити там весь час, під-тяг за со-бою дра-бину, і більше ми його не бачили.

— Певне, це велика втрата для країни, — сказала Дороті, що вже доїдала бабку.

— Атож, — погодився Тік-Так. — І для мене, бо як я пола-маюсь, то не знаю, хто міг би пола-го-дити мене, такий я склад-ний. Ви не можете й уя-вити, скільки в мені на-пха-но меха-нізмів.

— Я можу уявити, — запевнила Дороті.

— А тепер, — сказав Механічний Чоловік, — я мушу при-пини-ти гово-рити, бо почну знов думати, як нам утек-ти з ці-єї скелі.

1 повернувся боком, щоб йому не заважали думати.

— З усіх, кого я знала, найкраще вмів думати один Страхопуд, — сказала Дороті до Рудої Курки.

— Вигадуєш! — відрубала Біліна.

— Ні, це правда, — наполягала Дороті. — Я спіткала його в країні Оз, і він разом зі мною мандрував до міста Великого Чародія з Озу, щоб добути собі мозок, бо голова його була напхана самою соломою. Але мені здавалося, що й до того, як він одержав мозок, він думав не гірше.

— І ти хочеш, щоб я повірила в усю оту маячню про країну Оз? — спитала Біліна, очевидно, трохи сердита, — чи не через те, що їй траплялось мало кузьок.

— Яку маячню? — перепитала дівчинка, що саме докінчувала горіхи й родзинки.

— Ну, оті неймовірні вигадки, що ти розповідаєш про тварин, які вміють говорити, та про Страхопуда, який уміє думати.

— Вони там є, — запевнила Дороті, — бо я сама їх бачила.

— А я не вірю! — крикнула Курка, мотнувши головою.

— Це тому, що ти нічого не знаєш, — відказала дівчинка, трохи ображена мовою своєї приятельки Біліни.

— У кра-їні Оз, — зауважив Тік-Так, обернувшись до них, — мож-ли-ве все. Бо це чу-дес-на чарів-на країна.