Ліман Баум - Озма з країни Оз

Нарешті Курка, підлетівши над пагорком угору, вигукнула:

— Ой, тут є стежка!

Тоді Дороті вмить видерлась туди, де сиділа Біліна, і справді побачила там гладеньку стежку, вирубану між камінням. Стежка обвивала схил від низу й до вершини, подекуди звиваючись між великими каменями, але весь час лишалась некрутою і гладенькою.

Спершу Дороті здивувалась, чому Колесуни не покотилися цією стежкою на пагорб, але, спустившися нею до підніжжя, побачила, що там її початок завалений кількома великими брилами, які перешкоджали стороньому побачити її й, таким чином, не давали колесунам скористатись нею й піднятись на пагорби.

Дороті пішла стежкою вгору і дійшла нею на самий вершечок пагорка, де стояла велика кругла брила, більша від усіх довкола. Стежка кінчалась якраз перед цією брилою, і дівчинка на мить розгубилася: коли так, нащо її взагалі прокладали, ту стежку? Але Курка, яка поважно дибала за нею всюди й тепер сиділа на гострому вершечку каменя за спиною в Дороті, раптом зауважила:

— Це трохи схоже на двері, правда?

— Що схоже на двері? — перепитала дівчинка.

— Та оця тріщина в скелі, прямо перед тобою, — відказала Біліна, чиї круглі очиці були дуже зіркі й неначе бачили все. — Вона проходить з одного боку вгорі, а з другого — внизу, і по верху, і по споді.

— Що проходить?

— Та тріщина ж. Тому я й гадаю, що це двері до скелі, хоча й не бачу завіс.

— Так, справді, — сказала Дороті, тепер нарешті теж помітивши тріщину в скелі. — А оце хіба не дірка для ключа, Біліно? — і вона показала на глибокий круглий отвір з одного боку дверей.

— Звичайно. Якби тільки ми мали ключ, то могли б відімкнути їх і подивитися, що там усередині, — відповіла Руда Курка. — Може, там скарбниця, повна діамантів та рубінів, або купи блискучого золота, або…

— Це мені нагадало про той золотий ключ, що я підняла на березі, — сказала Дороті. — Як ти гадаєш, Біліно, підійде він до цієї дірки?

— Спробуй, то й побачиш, — відказала Курка.

Дороті пошукала в кишені на своєму платтячку й знайшла золотий ключ. А коли вставила його в дірку й повернула, щось різко клацнуло, а потім із суворим рипінням, від якого в дівчинки по спині пробіг мороз, кам’яна плита відхилилась уперед, ніби двері на завісах, і відкрила маленьку темну комірчину в скелі.

— Ненечко! — скрикнула Дороті, сахнувшись назад, скільки давала змогу вузька стежка. Бо в тісній кам’яній комірчині стояла людська постать — чи принаймні щось таке, що в сутіні скидалося на людську постать. Заввишки воно було таке, як сама Дороті, і тулуб у нього був круглий, ніби м’яч, а зроблений із начищеної міді. Голова, руки й ноги теж були мідні й причеплені чи підвішені до тіла досить своєрідно: суглоби захищали металеві накривки, ніби в обладунках стародавніх рицарів.

Воно стояло нерухомо і тільки блищало, мов щире золото, там, де на нього падало світло.

— Не бійся, — сказала Біліна зі свого сідала. — воно неживе.

— Я бачу, — відказала дівчинка, перевівши дух.

— Воно зроблене з міді, як старий казанок у оборі в нас удома, — провадила Курка, повертаючи голову то в один, то в другий бік, щоб той предмет могли роздивитись обоє її круглих очей.

— Колись, — сказала Дороті, — я знала чоловіка, зробленого з бляхи, дроворуба на ймення Дік Рубач. Але він був живісінький, як і ми, бо народився справжньою людиною й дістав своє бляшане тіло потроху — зразу ногу, тоді палець, потім вухо — бо в нього часто траплялись нещані випадки з сокирою і він рубав сам себе дуже необережно.

— Гм, — чмихнула Курка, ніби не вірила в те, що почула.

— Але цей мідний чоловік, — провадила Дороті, дивлячись на нього зачудовано, — взагалі неживий, і мені цікаво, нащо його зроблено і чому його замкнули в такому чудному місці.

— Це загадка, — зауважила Курка, повернувши голову, щоб поправити дзьобом пір’я на крилах.

Дороті ввійшла до комірчини, щоб обдивитися мідного чоловіка з усіх боків, і раптом побачила картку, що висіла в нього між лопатками на мідному гачку. Вона зняла ту картку з гачка, вернулася на стежку, де було видніше, й сіла на кам’яну брилу прочитати, що там написано.

— Ну, що там? — цікаво спитала Курка.

Дороті прочитала картку вголос, вимовляючи довгі слова не без натуги. І ось що вона вичитала:

«Коваль, Бляхар і К°

Механічна людина патентованої подвійної дії, з надшвидкою реакцією, здатна думати й бездоганно говорити.