Ліман Баум: Озма з країни Оз

Воно мало подобу людини, тільки рухалось — а власне, котилося — на всіх чотирьох. Руки й ноги в нього були однакової довжини, і тому воно скидалось на звіра з чотирма лапами. Але Дороті побачила, що то зовсім не звір, бо створіння було дуже пишно вбране у барвисті гаптовані шати, а на голові мало солом’яного бриля, хвацько збитого набакир. Та від людей воно відрізнялося тим, що на руках і ногах замість пальців і ступнів мало круглі коліщата і за допомогою тих коліщат котилося по рівній землі дуже швидко. Згодом Дороті дізналася, що ці химерні коліщата були з тієї самої твердої речовини, з якої складаються наші нігті, і що ці химерні створіння такими й народжуються. Та коли наша дівчинка вперше побачила істоту, якій судилося завдати їй багато клопоту, вона подумала, що цей пишно вбраний чоловік їде на роликових ковзанах, прикріплених йому до рук і до ніг.

— Тікаймо! — вереснула Руда Курка, перелякано залопотівши крильми й злетівши в повітря. — Це ж Колесун!

— Колесун? — вигукнула Дороті. — Який Колесун?

— А ти забула, що на піску прочитала: «Стережіться Колесунів?» Тікай, чуєш? Тікай!

Дороті кинулась тікати, а Колесун пронизливо, люто закричав і щодуху погнався за нею.

Оглядаючись через плече, дівчинка побачила, що з лісу викочується ціла вервечка Колесунів — кілька десятків, і всі в розкішних, туго обтягнених убраннях, і всі з лютим, дивним криком швидко котяться за нею.

— Вони нас упіймають! — засапано гукнула дівчинка, що не пускала з рук важкого відерця з обідом. — Я вже не можу бігти, Біліно!

— Дерись на гору — швидше! — сказала Курка, і Дороті побачила біля себе велику купу гострого вугластого каміння, яку вони минули, коли йшли до лісу. Руда Курка саме злетіла на ті каменюки, і Дороті з останніх сил полізла за нею, спотикаючись на крутому нерівному схилі.

І саме вчасно, бо передній Колесуй уже наздоганяв її; та коли дівчинка полізла на каміння, він зупинився під пагорком, аж виючи з люті й розчарування.

Дороті почула, як Руда Курка по-своєму, по-курячому сміється, кудкудакаючи.

— Не поспішай так, люба! — гукала Біліна. — Сюди, на це каміння, вони за нами не покотяться, тут ми в безпеці!

Дороті зразу спинилась і сіла на широкий камінь, бо вже геть засапалась.

А до підніжжя пагорба вже докотилися всі Колесуни, проте було видно, що їхні коліщата не покотяться по нерівному й гострому камінню і вони ніяк не зможуть дістати Дороті й Курку там, куди ті втекли. Але вони весь час кружляли довкола пагорка, так що дівчинка й Біліна були майже бранцями й не могли спуститися вниз, щоб не попастися їм у руки.

Потім ці створіння заходилися погрожувати Дороті передніми колесами, виявилося, що вони вміють і говорити, а не тільки розлючено кричати, бо декотрі з них вигукнули:

— Ми вас іше спопадемо, так і знайте! А коли спопадемо, то роздеремо на маленькі шматочки!

— Чого ви такі лихі на мене? — спитала Дороті. — Я чужинка у вашому краю і нічого поганого вам не зробила.

— Не зробила?! — обурився один — як видно, їхній ватажок. — А хто зривав наші коробки зі сніданком та відерця з обідом? Он же в тебе й досі в руках краще відерце!

— Я зірвала тільки один сніданок і один обід, — відказала вона. — Я була голодна й не знала, що ті дерева ваші.

— Це тебе не виправдовує, — заперечив ватажок, убраний найпишніше. — Закон такий, що хто зірве відерце з обідом без нашого дозволу, той повинен негайно вмерти.

— Не вір йому, — сказала Біліна. — Я певна, що ті дерева не належать цим жахливим створінням.

Вони взагалі лихі й жорстокі, і я гадаю, що вони постарались би вбити тебе, навіть якби ти не зірвала відерця з обідом.

— І я так гадаю, — погодилась Дороті. — Але що нам робити зараз?

— Сидіти тут, — відказала Курка. — Ми в безпеці від Колесунів — принаймні, поки не повмираємо з голоду; а доти може статися ще багато чого.

Через якусь годину більша частина ватаги Колесунів покотилась назад до лісу, залишивши тільки трьох стерегти пагорок. Ті троє поскручувалися калачиком, як великі собаки, і вдавали, ніби сплять на піску; але цим вони не одурили ні Дороті, ні Біліни, і ті сиділи в безпеці серед каміння, не звертаючи уваги на своїх хитрих ворогів.