Ліман Баум - Озма з країни Оз

— Але ж у мене такі мокрі ноги! — заперечила дівчинка. — Платтячко на мені вже висохло, але я не зможу почувати себе добре, поки в мене мокрі ноги.

Проте вона зачекала, як радила курка, і невдовзі велика дерев’яна клітка м’яко пристала до піщаного берега. Небезпечне плавання скінчилося.

Обом, звісно, неважко було дістатися до берега.

Руда Курка зразу перелетіла на пісок, а Дороті треба було перелізти через високу стінку з планок. Але для сільської дівчинки це не складно, і Дороті, ледве-но опинившись на березі, стягла з ніг мокрі черевички та панчішки й поклала сушитися на нагрітому сонцем піску.

Потім вона сіла й стала дивитись на Біліну, що вже шпорталась гострим дзьобом у піску, розгрібаючи його міцними пазурями.

— Що ти робиш? — спитала Дороті.

— Снідаю, а що ж іще, — відказала Курка, не кидаючи дзьобати.

— Що ти там знаходиш?

— Трохи жирних рудих мурашок, трохи піщаних кузьок, а часом невеличкого краба. Вони такі гарні й такі смачні, повір!

— Яка гидота! — жахнулась Дороті.

— Що гидота? — перепитала Курка, підвівши голову й дивлячись одним блискучим оком на свою товаришку.

— Ну, їсти живі створіння, та ще отих гидких кузьок і мурашок. Як тобі не соромно!

— О ненько! — спантеличено відказала Курка. — Яка ти чудна, Дороті! Все живе куди смачніше й користіше, ніж мертве, а ви, люди, їсте всіляких мертвих тварин.

— Ні! — заперечила Дороті. — Не їмо!

— Їсте, їсте, — наполягала Біліна. — Ви їсте ягнят, овечок, корів, свиней і навіть курей.

— Так ми ж їх варимо! — переможно вигукнула Дороті.

— Яка різниця?

— Дуже велика, — сказала Дороті вже поважніше. — Я не можу пояснити, яка саме, але різниця є.

1 ніколи в світі ми не їмо такої гидоти, як кузьки.

— Зате ви їсте курей, а ті їдять кузьок, — відказала Руда Курка, якось чудно кудкудакнувши. — Отож ви нічим не кращі за нас, курей.

Над цими словами Дороті замислилась. Те, що казала Біліна, було, звісно, правдою, і це майже відбило їй охоту снідати. Ну а Руда Курка й далі щось старанно видзьобувала з піску й була наче цілком задоволена своєю долею.

Врешті біля самої води Біліна встромила дзьоб глибоко в пісок, та враз висмикнула його й здригнулась:

— Ой! — зойкнула вона. — Цього разу я дзьобнула метал і трохи не поламала дзьоба.

— А може, то камінь? — недбало спитала Дороті.

— Дурниця. Хіба я не знаю, де камінь, а де метал? — відказала Курка. — Вони ж зовсім різні на дотик.

— Але ж на цьому дикому безлюдному березі не може бути металу! — наполягала дівчинка. — Де ти дзьобнула? Зараз я розрию там, і ти сама побачиш, що правда моя.

Біліна показала їй те місце, де вона «цюкнула дзьобом», як вона висловилась, і Дороті розгрібала пісок, поки відчула щось тверде. Тоді, застромивши туди руку, витягла той предмет і побачила, що то великий золотий ключ — досить старий, але ще блискучий і цілісінький.

— А що я казала? — вигукнула Курка, переможно кудкудакнувши. — Можу я впізнати метал, коли стукнусь об нього, чи це справді камінь?

— Метал, авжеж метал, — відповіла дівчинка, замислено дивлячись на ту дивну річ, що вона знайшла. — По-моєму, це щире золото, і лежить воно тут, у піску, дуже давно. Як ти гадаєш, Біліно, звідки він тут узявся? І що, по-твоєму, відмикає цей таємничий ключ?

— Не знаю, — відказала Курка. — Ти ж, мабуть, більше за мене знаєш про ключі та замки.

Дороті оглянулась круг себе. Ніде в тій місцевості не було й знаку оселі, а вона думала, що кожен ключ повинен пасувати до якогось замка, а кожен замок повинен щось замикати. Мабуть, ключа загубив тут хтось такий, хто живе далеко, але чомусь побував на цьому березі.

Міркуючи про ці речі, дівчинка поклала ключ у кишеню, а потім неквапливо наділа панчохи й узула черевики, бо сонце вже висушило їх.

— Мабуть, і я, Біліно, — сказала вона, — пройдуся тут поблизу, може, знайду щось на сніданок.

Відійшовши трохи від води, до невеликого гайка, Дороті натрапила на рівну латку білого піску, на якій видніли дивні знаки, неначе хтось писав по піску палицею.

— Що тут написано? — спитала вона в Рудої Курки, що виступала поруч неї з досить-таки гордим виглядом.

— Звідки я знаю? — відказала Курка. — Я не вмію читати.

— Невже?

— Звичайно, не вмію, я ж не ходила до школи.

— Ну, а я ходила, — призналась Дороті. — Але тут літери дуже великі й рідко розкидані, і з них важко скласти слова.