Ліман Баум - Озма з країни Оз

Дороті, що була якраз над ним, уже не могла змовчати.

— Я тут! — гукнула вона скільки сили. — Я, Дороті!

— Яка Дороті? — спитав Страхопуд і так задер голову, щоб глянути вгору, що аж не втримався на ногах і гепнувся на спину.

— Дороті Гейл, яка ж іще. Твоя приятелька з Канзасу, — відповіла вона.

— А, здорова була, Дороті! — сказав Страхопуд. — Що це ти там робиш?

— Нічого! — гукнула вона у відповідь. — Бо тут нема чого робити. Рятуй мене, друже, рятуй мене!

— Ти, здається, в безпеці, — відказав Страхопуд.

— Але ж я ув’язнена. Мене замкнули, і я не можу вийти, — поскаржилась вона.

— Та це нічого, — відказав Страхопуд. — Могло бути гірше, люба моя Дороті. Подумай сама. Зате ти не можеш потонути, не можеш упасти з яблуні, на тебе не може наїхати Колесун. Багато хто мав би за щастя сидіти там, де ти.

— А я не маю, — відказала дівчина. — І хочу спуститися вниз негайно, побачити тебе, й Залізного Дроворуба, й Лева-Боягуза.

— Дуже добре, — погодився Страхопуд, кивнувши головою. — Буде так, як ти кажеш. А хто тебе замкнув.

— Принцеса Нуднуватта, справжнє страховище, — відповіла Дороті.

На ті слова Озма, що уважно слухала всю розмову, гукнула до Дороті зі своєї колісниці.

— А чому Принцеса замкнула тебе, люба моя?

— Тому, що я не хотіла віддати їй свою голову для колекції, — пояснила Дороті, — а замість неї взяти стару, вже зношену.

— Я не дивуюсь тобі! — зразу вигукнула Озма. — Ось я зараз побачу Принцесу й накажу їй, щоб випустила тебе.

— Ой, дуже-дуже дякую вам! — закричала Дороті: вона, тільки-но почувши милий голосок юної Правительки Озу, ту ж мить зрозуміла, що дуже полюбить її.

Тоді Озма підігнала колісницю до третіх дверей правого крила, і Залізний Дроворуб сміливо постукав у них.

Як тільки служниця відчинила двері, Озма, несучи в руці свій жезл зі слонової кості, ступила в передпокій і зразу рушила до вітальні, а за нею все її товариство, крім Лева й Тигра. А двадцять семеро вояків наробили такого гамору й брязкоту, що маленька служниця Нанда заверещала й кинулась бігом до господині, а Принцеса Нуднуватта, вельми розгнівана цим вторгненням до її палацу, вибігла з вітальні, не підтримувана ніким.

У вітальні вона спинилась перед тендітною юною дівчинкою з Озу й закричала на неї:

— Як ти посміла ввійти до мого палацу без запрошення? Вийди негайно звідси, а то я закую тебе й твоїх людей у кайдани й кину в найтемнішу темницю!

— Ох і грізна дама! — тихенько промурмотів Страхопуд.

— Здається, трохи нервова, — докинув Залізний Дроворуб.

Та Озма тільки всміхнулась до сердитої Принцеси.

— Сядьте, будь ласка, — спокійно мовила вона. — Я проїхала довгий шлях, щоб побачити вас, тому ви повинні вислухати те, що я маю сказати.

— Повинна? — вереснула Принцеса, а її гарні очі спалахнули люттю: вона ще носила голову номер сімнадцять. — Повинна? Це я повинна?

— Атож, — сказала Озма. — Я Правителька країни Оз і маю досить могутності, щоб знищити все ваше королівство, коли забажаю. Але я прибула не для того, щоб робити шкоду, а тільки щоб визволити королівську родину країни Ев із лабет Короля Номів, бо до мене дійшла звістка, що він тримає Королеву та її дітей у полоні.

Почувши ці слова, Нуднуватта враз заспокоїлась.

— Я буду рада, якщо ви визволите мою тітку і її десятьох царствених дітей, — палко сказала вона. — Бо як їх повернуть до справжньої подоби й стану, вони зможуть самі правити Евським королівством і звільнити мене від цілої купи турбот та клопоту. Бо тепер не менше як десять хвилин щодня я мушу присвячувати державним справам, а я рада була б весь свій час витрачати на милування своїми прекрасними головами.

— Тоді ми зараз поговоримо про це, — сказала Озма, — і спробуємо визволити вашу тітку і братів та сестер. Але спочатку ви повинні випустити на волю іншу бранку — ту дівчинку, що ви замкнули у вежі.

— Звичайно, — з готовністю сказала Нуднуватта, — я зовсім забула про неї. Це ж було вчора, а хіба від Принцеси можна сподіватися, щоб вона сьогодні пам’ятала про те, що зробила вчора? Ходімо зі мною, і я негайно випущу її.

Озма пішла за нею, і вони ступили на сходи, що вели нагору, до кімнати у вежі.

Коли вони вийшли, Озмині супутники лишились у вітальні, і Страхопуд зіперся на якусь мідну статую. Раптом та статуя промовила йому прямо у вухо різким, металічним голосом: